Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Усі зрозуміли, що Ленін був правий, але пізно. І тоді 21 лютого 1918 року Совнарком публікує ленінський декрет «Радянська вітчизна у небезпеці». На заклик рідної партії тисячі революційних солдатів, матросів та робітників пітерських заводів вирушили назустріч німецькому наступу й у жорстоких боях під Псковом і Нарвою 23 лютого зупинили його. Спіймавши облизня, німці пристали на пропозицію Леніна поновити перемовини й зрештою вимушений для обох сторін мир було укладено. Так народилася Робітничо-селянська Червона армія (РСЧА), свято якої в Росії досі відзначають 23 лютого.
Але таємна історія СРСР розповідає зовсім інше. «Революційні солдати і матроси», побачивши на обрії німецькі війська, вчинили грандіозний драп-марш.
Псков, який захищала лише рота 6-го Тукумського латиського стрілецького полку (того самого, який розстріляв робітничу демонстрацію в січні 1918 року), та нечисленні загони старої армії, було взято 24 лютого. Перед цим місто нагадувало пекло: «Ранком 24 лютого напруження досягло найвищого рівня. Починалися грабунки, які насилу припинялися. На Ринковій (нині – Радянській) площі заст. голови Ради Клейнешехерт, відряджений для припинення грабежів, був убитий групою погромно налаштованих солдатів. Труп лежав на площі, байдуже носилися повз нього люди в різні боки» [34]. Нарву захищали «воїни-інтернаціоналісти», наймані мадяри, якими командував вікопомний Бела Кун. До них з Пітера прибув Павло Дибенко з підкріпленням у вигляді «революційних матросів» та мішком грошей. Проте й гроші не допомогли. Виявилося, що ґвалтувати гімназисток і грабувати натовпом беззбройних «буржуїв» матросики були дуже охочі, а от воювати… Потяг з матросами та самим Дибенком опинився аж у Самарі. Це 1880 кілометрів від Нарви.
Там матроси одразу зайнялися своєю улюбленою справою – убивствами, грабунками, ґвалтуваннями. Пізніше за ці «подвиги» Дибенка знімуть з посади, судитимуть та виженуть з партії. Але потім завдяки наполегливим проханням дружини, його пробачили. Цікаво, що генерал-лейтенант царської армії Дмитро Павлович Парський, який з ризиком для життя вдерся до Дибенка, намагаючись переконати того стати до бою, змушений був стрибати з потяга на ходу, аби залишитися в Нарві й очолити спротив. Це місто німці взяли на початку березня. А, може, революційні червоногвардійці Петрограду замість матросів рвонули до війська, аби захистити «колиску революції»? Ні. «Всеросійська колегія по формуванню Червоної Армії… 26 лютого констатувала не надто радісні для більшовиків факти: «У Василеострівському районі.. спостерігається навіть відхід із лав Червоної гвардії після оголошення про можливість переходу гвардії в армію». «В Обухівському районі.. дізнавшись про мобілізацію, половина Червоної гвардії здала зброю і розійшлася» [35]. А німці? А що німці? Вони вийшли на рубіж демаркаційної лінії, накресленої під час перемир’я, і зупинилися. Так закінчилася ганебна історія, яку потім перетворили на свято.
Ленін у статті «Важкий, але необхідний урок» 25 лютого 1918 року писав: «Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть Нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі; не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство. . У Радянській республіці немає армії» [36].
На фото – Ф. Ф. Новицький, вже у радянській формі командарма 2 рангу (генерал-лейтенант) – обличчя цієї людини, яка реально командувала фронтами замість
Фрунзе, ви у жодному радянському фільмі не побачите. Один із небагатьох колишніх «воєнспеців», який уникнув «чистки»1937-1938 рр.
Який саме урок отримали більшовики з тієї ганьби? Перше: керувати військами під час бойових дій, планувати війну, проводити мобілізаційну роботу, організовувати постачання тощо ні лейтенанти, ні прапорщики, ні колишні священники не здатні. Це зовні просто, а насправді для цього потрібні освіта та досвід. Тому вони негайно захопили кільканадцять генералів, полковників та інших офіцерів царської армії й під дулом пістолета змусили на себе працювати. Згідних було чимало. Доля нещасного Ренненкампфа, який відмовився від «щедрої пропозиції» Антонова-Овсієнка, яскраво ілюструвала альтернативу. До того ж в армії годували. Працювали ці люди, що отримали назву «воєнні спе- ціалісти», добросовісно. Бо мали найкращий стимул – в разі чого «товариш Маузер» комісара сказав би їм останнє слово вагою 5,51 грама. Серед найвідоміших – полковник (пізніше Маршал СРСР і начальник Генерального штабу РСЧА) Борис Михайлович Шапошников – справжній автор перемоги над Денікіним; полковник (пізніше командарм 1 рангу РСЧА) Сергій Сергійович Каменєв, полковник Яким Якимович Вацетіс; контр-адмірал Василь Михайлович Альтфатер – перший командувач Робітничо-селянським флотом РРФСР; генерал-майор Олександр Олександрович Самойлов; підполковник Дмитро Михайлович Карбишев – знаменитий фортифікатор. Більшість із них мала ґрунтовну академічну освіту та великий бойовий досвід. Пізніше окремим декретом уряд оголосив мобілізацію всіх колишніх офіцерів без винятку. Окрім всього, це провокувало відхід колишніх офіцерів до Добровольчої армії Денікіна або інших «білих» формувань.
Майже кожен радянський полк, дивізію, корпус, армію очолював такий «воєнспец», або командував ними неофіційно, замість номінального начальника із числа «пролетарів». Аби Ви, читачу, розуміли масштаби, скажу – із загальної чисельності червоних командирів, або як їх тоді називали «краскомів» – 37% були колишніми офіцерами, генералами та адміралам старої армії. Ось у цьому, а також у беззаперечній перевазі (про це трохи нижче) в озброєнні, бойовій техніці та головне – кількості солдат сховано секрет перемог РСЧА. І не в міфічних талантах Будьонного, Дибенка, Антонова-Овсієнка, Щорса, Фрунзе, Чапаєва, Тимошенка, Ворошилова та інших «розкручених» пропа гандою «полководців» справа. Ось, якщо хто не знав, секрет успіхів «геніального червоного полководця» Михайла Васильовича Фрунзе: замість нього на фронтах Громадянської воював колишній царський генерал Федір Федорович Новицький. Подивіться його біографію – де Фрунзе, там і він. Новицький з групою колишніх офіцерів імператорської армії розробляє і втілює плани операцій, а Фрунзе їх привласнює й ордени отримує. Аби було все яскраво й ви пук ло, як любили писати комуністичні газети, наведу приклад одного фрон ту – Південного. Його ко ман дувачами послідовно були: генерал-майор Російської ім пера торської армії П. П. Ситін; пол ков ник П. А. Славен; полковник В. М. Гіттіс; генерал-лейтенант В. М. Єгор’єв; підпол ковник А. І. Єгоров. А біля них з «мау зерами» – члени
