Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Існує легенда, що з лілією в руці явився в день Св. Благовіщення архангел Гавриїл до Пресвятої Діви, і тому на всіх наших іконах, які відтворюють подію, він завжди зображується з гілкою цих квітів. З такою ж гілкою як символом чистоти й непорочності бачимо лики католицьких святих: Йосифа, Іоанна, Франциска, Норберта, а також св. Гертруду і деяких інших. Ліліями прикрашена в підземних римських катакомбах і гробниця св. Цецілії.

Німеччина теж захоплювалась лілією.

Вище вже згадувалось про місце цієї квітки у давньогерманській міфології, але, крім того, про неї існує чимало різних легенд і поза міфологічними переказами.

Варто зазначити, що за середньовіччя величезну кількість лілій вирощували в монастирських садах. Тут вона сягала такої величини й краси, що мимоволі викликала загальний подив і породжувала серед маси невігласів чимало різних переказів, пов'язаних із життям ченців.

Так, у середньовічному Корвейському монастирі, що існував на річці Везері, як твердять ці перекази, її вважали квіткою смерті. Щоразу той із братів, хто мав померти, нібито знаходив за три дні до смерті на своєму стільці у церкві білу лілію.

І ось, як свідчить така легенда, один із честолюбних монахів надумав скористатися цим повір'ям, щоб позбутися старого набридливого настоятеля й самому зайняти його місце. Потай діставши гілку лілій, він поклав її на місце старого пріора, і дідок, злякавшись, справді віддав Богові душу. Бажання честолюбця збулося, його обрали настоятелем. Та, зайнявши таке спокусливе для себе становище, монах відтоді втратив спокій. Сумління гризло його, пощезли радості життя, він поволі згасав, і, зізнавшись на передсмертній сповіді у скоєному злочині, підступник помер...

Цікавий також існуючий у горах Гарца переказ «Про квітку лілію».

Події відбувались поблизу містечка Лаценберга. Чарівна сільська дівчина Аліса вирушила з Матір'ю до лісу по хмиз, та раптом по дорозі зустрілася з володарем цієї країни, графом Лауенбурзьким, великим дон жуаном і ловеласом. Захопившись красою дівчини, граф одразу ж запрошує її у свій замок, обіцяє зробити багатою і найщасливіщою серед смертних.

Знаючи його жорстокість та впертість, мати навмисне умовляє Алісу погодитися на пропозицію графа, але, як тільки той щезає з-перед очей, біжить з дочкою до сусіднього монастиря і блЗгає ігуменю сховати їх від переслідувань.

Незабаром, одначе, граф знаходить їхній притулок, бере приступом зі своїми лицарями монастир і викрадає нещасну. Міцно схопивши її, він мчить з нею верхи й опівночі в'їжджає у двір свого замку. Та гірський дух заступається за дівчину, викрадає її душу, і граф привозить до себе Алісу вже мертву.

Її знімають з коня, і на тому місці, де ноги дівчини торкнулись землі, виростає чудова біла квітка, знана серед народу з того часу як «лауенбурзька лілія».

Дуже гарна легенда про лілію, що дійшла до нас від норманів.

Один лицар, зневірившись у жіночому коханні і втративши надію знайти собі дружину, цілими днями проводив час на кладовищах, ніби запитуючи тим самим у смерті, чи не покаже вона йому шлях до щастя.

І ось, блукаючи серед могил, прекрасного ранку він зустрів серед могил жінку такої вроди, що годі було й уявити. Красуня сиділа на мармуровій плиті,, зодягнена у розкішну сукню з чудесними блискучими коштовними камінцями на поясі. Її волосся було золоте, немов пилок лілії, котру вона тримала в руках.

Довкруг неї линув такий дивний запах, і сама вона була така чарівна, що душа лицаря виповнилась благоговінням, і він, опустившись на коліна, поцілував їй руку.

Від того поцілунку красуня немовби прокинулась зі сну і, усміхнувшись, промовила:

— Чи не хочете ви, лицарю, узяти мене з собою у замок? Ви чекали мене довго, і ось я з’явилась, оскільки, нарешті, настав час, коли я можу володіти собою. Я принесу вам те щастя, яке ви так довго шукали. Але перш ніж піти з вами, я повинна почути від вас обіцянку, що ніколи при мені не будете згадувати про смерть і що навіть саме слово «смерть» ніколи не буде сказане у вашому домі. Думайте про мене, як про втілення земного життя, як про квітку юності й ніжне кохання. Думайте тільки так і завжди.

Захоплений лицар сів із красунею верхи на коня, й вони поїхали. Кінь пустився чвалом, ніби не відчуваючи додаткової ваги, і коли вони мчали полями, то дикі квіти схиляли перед ними свої голівки, дерева ніжно шелестіли, а все повітря було напоєне чудесним запахом, немов із якогось невидимого саду лілій.

І ось вони одружилися, і були дуже щасливими. А якщо іноді властива лицареві меланхолія й находила на нього, то варто було молодій дружині приколоти в волосся або до грудей лілію, як усю печаль його мов рукою знімало.

Настало Різдво. Молодята вирішили запросити сусідів і влаштувати бенкет.

Столи прикрасили квітами, усі дами весело усміхались, сяючи коштовними камінцями, чоловіки теж сміялись і жартували, маючи чудовий настрій.

А поки всі бенкетували, запрошений трубадур співав то про кохання, то про лицарські турніри й подвиги, то про благородство й честь. Потім, у піднесенні, перейшов до вічної теми, заспівав про небеса й переселення на них після смерті.

І раптом при цих словах Красуня-лілія зблідла й почала в'янути, немов вражена морозом.

У відчаї лицар хапає її у свої обійми, але з жахом бачить, як вона дедалі зменшується й зменшується, і ось в обіймах він уже тримає не жінку, а лілію, дивні пелюстки якої все осипаються й осипаються долі. Тим часом у повітрі чути важкі зітхання, немов тужливий плач, і вся зала наповнюється тим чудесним запахом, що він його відчував за першої зустрічі з красунею.

Розпачливо змахнувши рукою, лицар щезає у нічному мороці, щоб ніколи вже більше не з'явитися серед живих.

Зміни сталися і надворі: зробилося холодно, похмуро, й ангели з неба засипали землю пелюстками лілій, немов снігом.

У Німеччині з лілією також пов'язано чимало легенд про загробне життя.

Вона в німців, як і надгробна троянда,— свідчення то відданості, то посмертної помсти покійника. За народним повір'ям, її ніколи не садять на могилі, вона сама виростає тут під впливом якоїсь невидимої сили і з'являється переважно на могилах самогубців та людей, що загинули насильницькою і взагалі страшною смертю. Якщо вона виростає на могилі убитого, це ознака невідворотної помсти, а якщо на могилі грішника — то прощення' й спокутування ним гріхів. Таке повір'я бачимо, між іншим, у відомій середньовічній баладі «Der Mordknecht» («Слуга убивці»).

Балада розповідає, як одна благородна дама, виконуючи