Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

зверхність. Він, проте, відмовився сам завойовувати Київ і сідати на київський стіл. Андрій послав туди свого сина Мстислава разом із численними військами підвладних йому місцевих князів. Літописець говорить, що разом зі Мстиславом Андрій Боголюбський “… з ростовцями, із володимирцями, із суздальцями та інших князів послав одинадцять”. 12 березня 1169 р. ця армія зайняла Київ. Літописець описав, що робилося тоді в столиці: “І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі. І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці поганими”. Цей погром суздальцями Києва літописець прирівнює до найстрашніших пограбувань ординців, поган. Андрій Боголюбський, ясна річ, хотів знищити силу Києва, вивести все населення у свою “сторону”. І тим самим знищити Київ як свого політичного і державного суперника. Він ще раз організовує похід на Київ у 1173 р. Хоча цей похід був таким же масовим, як попередній, він закінчився повною поразкою суздальців. Андрій, каже літописець, розпочинав похід, “ сповнившись зарозумілості, возгордившись веле”. Але цього разу князі південноруських земель на чолі з луцьким князем Ярославом з’єднали всі свої раті і зустріли суздальців зброєю. Літописець повідомляє, ніби суздальці так сказали: “Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і чорними клобуками”. Під Вишгородом війська Андрія Боголюбського зазнали нищівного розгрому. На світанні, оповідає літописець, прийшлі грабіжники побігли через Дніпро і багато з їхніх ратних людей потопились. У Києві відновлюється корпоративна форма правління — дуумвірати, тріумвірати, яку часто застосовувала місцева боярська верхівка, щоб уникнути чвар і міжусобиць князів у боротьбі за Київ.

Як бачимо, Андрій Боголюбський намагався руками своїх численних васалів знищити і політичну силу Києва, і його матеріальні та людські ресурси. Таким чином, він жадав перебрати до своїх рук першість серед усіх східнослов’янських князівств.

Характерно, що у внутрішній політиці князь Андрій особливу увагу приділяв утвердженню власного самодержавства. У його землі не було ні віча, ні ремісничих чи купецьких об’єднань на зразок братчин. Ростово–Суздальська земля, яка утверджувалась як держава на терені колишніх київських володінь, розвивалась в іншій політичній площині. Тут переважала необмежена самодержавна влада князя, яка межувала зі свавіллям.

За брата Андрія Боголюбського, Всеволода Велике Гніздо, основна увага у зовнішній політиці уже спрямовується не на захід, а на схід. Це було завоювання Волзько–Камського регіону з його торговими шляхами до багатих східних держав, це й боротьба з волзькою Булгарією чи утвердження в землях сусідньої Новгородщини. З часу Всеволода вплив суздальських князів у Новгородській землі починає зростати. Монголо–татарська навала спрямувала зовнішню політику цього князівства на схід. Особливо яскраво це проявилося при князюванні Олександра Ярославовича (Невського), онука Всеволодового.

Таким чином, північно–східний і південно–західний регіони колишньої Київської імперії Рюриковичів з кінця XII ст. повністю розмежовуються в своїй зовнішній орієнтації. Подніпровсько–Галицький регіон тягнеться до Заходу, Ростово–Суздальський (пізніше Володимиро–Суздальський) — повністю переключається на проблеми, якими живе Схід. Так починає свою історію ще одне державно–політичне утворення на східноєвропейському материку — Володимиро–Суздальське князівство. Тут формувалася своя самодержавно–монархічна політична система управління, своя культура, яка вперше починає не тільки виявляти суперництво з українською народністю, що уже формувалась у цей час, а й починає показувати, як зазначає М. Грушевський, свою силу. Ця традиція власної сили, зверхності над Києвом та над іншими підкореними територіями і народами згодом знайшла ідеологічне обґрунтування в теорії “третього Риму”. У пізніші часи ця держава — Володимиро–Суздальське, а згодом Московське князівство — стала основою великого Московського царства, що з початку XVІІІ ст. починає називатись Росією.

Галицько–Волинська держава як продовження державницького життя русів–українців.
Монголо–татарська навала

З середини ХІІ ст. Київ фактично перестає бути політичним центром колись великої держави Подніпровського регіону. Причина цього — виокремлення держав–князівств, численні міжусобиці, половецькі грабіжницькі напади. Що собою являв тоді Київ?

За сто років, як підрахували історики, тут було 47 князювань. Терміни князювання були дуже короткими. Найдовше правління тривало до 13 років. Київ стає об’єктом численних честолюбних зазіхань з боку смоленських, чернігівських, суздальських та інших князів.

У цей період на західних землях колишньої Київської держави починають підніматись Галицьке і Волинське князівства. У 1199 р. вони об’єднались під рукою волинського володаря Романа Мстиславича в одне утворення.

Роман у 1205 р. загинув. Галицькі бояри, яких перед тим князь Роман досить міцно затиснув не даючи їм права урядувати всією державою, вигнали його дружину, княгиню Анну Романову, дочку візантійського імператора Ісаака II, з двома малолітніми синами — Данилком і Васильком.

Анна спочатку втекла до сусіднього краківського князя Лешка Білого шукати захисту, потім перебралась до Буди, під захист угорського короля Ендре (Андрея) II. Тим часом її Волинські землі захопили польські феодали. Коли підросли сини, вона поступово, разом із прихильниками Романа, волинськими боярами, почала відбирати свої володіння від галицьких і польських феодалів.

Під час цієї боротьби галицькі бояри не раз закликали до себе угорські війська. Угорські ж феодали й сам король, користуючись цим, підпорядкували собі