Будь дивом - Регіна Бретт

Мама Сари принесла записку, яку хтось написав для дівчинки незадовго до її смерті:

Я не знаю, скільки тобі років чи як точно пишеться твоє ім’я… я нічого про тебе не знаю, окрім цього: щоразу, коли я сюди приходжу, я бачу твої сліди. І якщо це не стіл із кольоровими олівцями, розмальовкою та нарізаним папером, то зелений трактор, який нудьгує між столиками, чекаючи, коли ти нарешті на нього заскочиш і поїдеш. Щоразу, коли я сідаю до занять, я чую твій прекрасний голос і сміх — ти завжди смієшся. Я чув твоє ім’я тисячі разів, чув, як тебе кличе мама, як тебе сварить вередливий відвідувач, якому забажалося спокою і тиші… Але не я. Щоразу, коли ти підходиш до мене, я питаю, як тебе звати, а ти питаєш, як звати мене. Я читав тобі казки доктора Сьюза і ніколи не забуду, як ти сміялася з першої до останньої сторінки «Кота в капелюсі». Я був вражений, коли бачив, як твої крихітні ніжки (тобі було непросто тримати рівновагу!) багато разів бігали сходами кав’ярні — і ти жодного разу не впала. Сподіваюся, ти проживеш щасливе життя, адже ти змушуєш усміхатися стількох людей!

Бонні хотіла зберегти цей лист і віддати його доньці, коли тій виповниться вісімнадцять. Натомість вона зробила копії й роздала їх студентам — усім, хто сумував за Сарою.

Урок 19

Молися натхненно

Через кілька днів після того, як я намацала пухлину в грудях, я пішла до лікарки, сподіваючись на те, що це помилка і мені не варто перейматися. Вона помацала те місце пальцями і сказала: «Так, тут справді є пухлина». Лікарка призначила мені мамографію наступного дня, але в її голосі не вчувалася тривога. Я теж не хвилювалася — аж поки медсестра в приймальні не попрощалася зі мною й не додала: «Я за вас молитимусь».

Молитися за мене?

Чорт забирай! Тільки тоді мене вразила думка про те, що це й справді може бути рак. Я сіла в машину й заплакала. Це не може бути пухлина! Це не справжня пухлина. Не та, про яку можна десь прочитати. Я уявила найгірше: ось я втрачаю волосся, груди, а потім життя. Уявила, як залишаю свою доньку, пасинків, чоловіка. Я поглянула в дзеркало заднього огляду й відкинула волосся з обличчя назад. Ні, в мене не може бути раку. Я ж буду лиса й огидна!

Я сиділа в машині, вимкнувши двигун, і протягом п’яти хвилин переживала все своє життя — з першої миті до останньої. Протягом наступних двох тижнів моє серце стукотіло, я сиділа, постукуючи ногами по підлозі, а мої руки тремтіли так сильно, що з них усе падало. Я вхопилася за віру свого католицького дитинства — почала молитися, перебираючи чотки, і співати псалми. Сили молитов вистачало десь на добу, а потім вона слабшала, і у вухах шалено калатало моє серце.

Як треба молитися в такій ситуації? Я хотіла робити це правильно, щоб молитва прогнала мій рак. Чи варто мені думати позитивно — що це взагалі не рак? Чи повністю довіритися Богові, незалежно від результату? Я так боялася молитися неправильно. Я не мала сумніву, що сила Божа здатна мене зцілити, але чи скористається Він нею? Нарешті я зупинилася на словах «Нехай буде воля Твоя». Ісус дозволив себе взяти в Гетсиманському саду на смерть зі словами: «Отче! Нехай омине мене чаша сія. Але нехай буде воля Твоя, а не моя». Я особливо наголошувала на реченні «Нехай омине мене чаша сія», щоб Бог на 100 відсотків зрозумів, що я не хочу раку. І коли я так молилася, то відчувала спокій глибоко всередині, навіть після того як дізналася, що в мене таки рак.

Напередодні першого сеансу хіміотерапії мій план був таким: я прийму весь цей «раковий» досвід як духовне випробування. Я хотіла, щоб ця чаша мене оминула, але так не сталося.

Девізом онкологічного відділення мали б бути такі слова: «Через пекло — до здоров’я!» Моє тіло боліло, наче мене побили. Хтозна-звідки з’явилися загадкові побічні ефекти. Щойно мені вдавалося взяти якийсь із них під контроль, як одразу виринав інший. Кровотечі з носа. Висипи. Дивні больові відчуття. Я тижнями харчувалася тільки картопляним пюре, омлетом, макаронами й сиром — стравами, що мали досить нейтральний смак, а тому мені таки вдавалося їх проковтнути. Мені було боляче пережовувати тости, а шоколад мав металевий присмак. Через утому я почувалася ні на що не здатною. Я спробувала займатися фізичними вправами, але від цієї ідеї мусила відмовитися, бо перед очима мерехтіли зірочки. Моє тіло було надто важким, щоб підняти його сходами нагору. Після душу мені треба було подрімати, щоб відновити сили. Мої життєві цілі обмежувалися трьома прийомами їжі та сном протягом усієї ночі. А список щоденних справ скоротився до базових потреб: їсти, спати, приймати душ, міняти білизну.

Водночас здавалося, що всі навколо поринули в життя. Я постійно порівнювала своє життя з їхнім і відчувала, що мене ошукали. Усі переконані, що сила — в молитві, але в мене почали виникати сумніви. Протягом багатьох днів я перебувала на власній «вечірці жалю до себе», на яку більше нікого не запросила, а тоді запитала чоловіка: «Якщо всі ці люди, які кажуть, що моляться за мене, справді це роблять, чому ж мені так погано?» Чоловік, який вважає себе агностиком, відповів: «Можливо, якби вони не робили цього, тобі було б значно гірше». Добре сказано!

Та одна листівка з побажанням одужати відродила мою віру. На ній зазначалося: «Вдячність є матір’ю всіх молитов». Годі зосереджуватися на кожному больовому відчутті, на кожній побічній дії. Усе могло бути набагато гірше. Я подумала про жінку, яка прочитала мої газетні колонки про боротьбу з раком і надіслала фотографію свого шестирічного сина — лисого від хіміотерапії. Ще одна жінка написала мені про неоперабельний рак мозку її чоловіка і про те, що в них двоє маленьких дітей. А одна читачка розповіла, що в березні втратила свою доньку і тепер уперше зустрічатиме День матері на самоті.

Донька заохотила мене вести щоденник вдячності. Що більше я туди занотовувала, то більше переконувалася: люди й справді моляться за мене. Бували ночі, коли я не могла заснути, і тоді молилася, перебираючи чотки, за всіх цих людей. Кожна молитва «Радуйся, Маріє» присвячувалася зціленню когось іншого. Жодних молитов «мені, мені, мені». І ця молитва була справжнім дивом. Щойно я почала молитися