Будь дивом - Регіна Бретт

Ченс приїхав на ярмарок, щоб виграти головний приз за найкращу свиню. Через два дні після вибуху він демонстрував свою «учасницю», яку вигодовував протягом цілого року й водив на прогулянку чотири рази на день і в яку інвестував 350 доларів. А здобувши перемогу, віддав увесь свій виграш — 4180 доларів — жертвам вибуху, хоч і не знав жодного з постраждалих.

Хлопець міг би придбати машину, мотоцикл або комп’ю-тер. Він міг би купити всі компакт-диски, про які мріяв. Він міг би повністю оновити свій гардероб у магазині «Gap». За допомогою цих грошей Ченс міг би частково покрити свої витрати на коледж.

Проте хлопець навіть не думав про це. Йому не спало на думку віддати тільки частину грошей.

— Я мав це зробити — це було очевидно, — сказав він мені. — Адже ми всі — сім’я.

Так і є.

Урок 18

Кожна людина — це твій учень або вчитель. Більшість поєднує в собі обидві якості

Юнак у віці 21 рік стояв на розі вулиці — він говорив сам до себе, до автомобілів, що проїжджали повз нього, і збуджено крутив над головою якийсь предмет.

Коли я вперше побачила його під час щоденної прогулянки, то ледве впоралася з бажанням повернути на бокову вуличку, щоб не зіткнутися з ним. Може, він божевільний? А потім якось підійшла ближче і зрозуміла, що насправді то хлопчик у тілі чоловіка. Він тримав іграшкову вантажівку — замість крил до неї були прикріплені шматочки блакитної картонної тарілки.

Спочатку мої відчуття були змішаними: я відчула жаль і співчуття до нього та його батьків. Він-бо ніколи не водитиме авто, не навчатиметься в коледжі, не одружиться… А потім якось усвідомила, що ходжу вулицею, на якій він живе, тільки для того, щоб на нього подивитися. Побачити чисту радість, яку випромінює цей хлопчик, який змушує свої вантажівки літати. Я не знала, як його звати, скільки йому років, ніколи не бачила його батьків. Коло його домівки можна було побачити цілу колону пошарпаних іграшкових вантажівок. Вони стояли на ґанку — усі ці іграшки, з яких він мав би колись вирости, але цього ніколи не буде…

Якось він промчав повз мене на велосипеді, перекрикуючи грім, що гуркотів віддалік: «Краще йди додому. Буде дощ, він ітиме довго!» Іншого разу він грав сам із собою у футбол на подвір’ї й повідомив, що якщо грати з м’ячем без шолома і сильно вдаритися, можна ушкодити мозок. Мені стало цікаво, чому ж його мозок ушкоджений.

Та й чи ушкоджений? Він сміявся голосніше, усміхався ширше й грався з більшим задоволенням, аніж будь-хто інший.

І я подумала про всіх людей, схожих на нього, що їх зустрічала в житті. Про тих, хто, здавалося, так нас потребував. Хоча, мабуть, ми потребуємо їх не менше.

У Дороті та Ела Пецкерів семеро дітей, і двоє з них мають психічні розлади. Я писала про Терезу, коли вона брала участь у змаганні з фігурного катання під час Параолімпіади. Ці спортсмени навчили мене безумовної любові та сердечної чистоти.

— Вони такі скромні, — розповідала Дороті, — і в них немає дискримінації. Для них усі рівні. Є деякі речі, які Тереза не може робити, однак вона може багато іншого. А дещо їй вдається робити набагато краще за нас із вами. Усі ми відстаємо в деяких сферах життя.

У Девіда Спарлока — синдром Дауна. Він змінив цілий скаутський загін. Під час першої зустрічі з 321-м загоном у Гадсоні, штат Огайо, цей галасливий 12-річний підліток із дефіцитом уваги бігав серед дітей, штовхаючи їх і ставлячи підніжки. Діти не розуміли, що він говорив, і боялися його. Та в результаті Девід навчив 321-й загін важливих речей, як і вони його.

Хлопці навчали його зав’язувати прямий вузол, вузол для прикріплення мотузки до об’єкта, вузол «булінь». Він учив їх слухати, а не просто чути. Вони вчили його ставити намет, робити штучне дихання й масаж серця, декламувати «клятву вірності». Девід навчав їх скромності, терпіння та рішучості. Хлопці навчали його знаходити дорогу в лісі без компаса. Він учив їх знаходити свій життєвий шлях, не дозволяючи обмеженням стати перепонами на цьому шляху.

Щоразу, коли Девід досягав нового рівня, це святкувала вся команда. Коли ж йому виповнилося 18, хлопець став скаутом-«орлом». Це найвищий титул, що його може отримати скаут, і його отримують тільки 2 відсотки американських скаутів.

Стів Лоуренс, очільник скаутського загону Девіда, сказав: «Навіть не знаю, кому цей досвід приніс більше користі — Девідові чи хлопчикам, з якими він був поряд. Ми всі збагатилися від спілкування з Девідом».

Те саме відчували жителі студмістечка, коли зустрічали шестирічну Сару. Ця дівчинка постійно «мешкала» в кав’ярні «Brady» біля Кентського державного університету. Завдяки їй кожний студент міг відчути себе в цьому світі як удома.

Популярна кав’ярня належала матері Сари — Бонні Ґрем, але «серцем» закладу була Сара. Можна сказати, що вона виросла там. У віці двох тижнів дівчинка висіла на животі матері в слінгу. Вона сиділа на її руці, поки та наливала каву другою рукою.

Купа іграшок у кутку кав’ярні належала Сарі, як і олівці, розсипані де завгодно. Вона каталася на своєму іграшковому візочку по дерев’яній підлозі, врізаючись у столи та стільці. У неї був учитель — фіолетовий динозавр Барні. Дівчинка вилазила на сцену, хапалася за мікрофон і співала для студентів: «Люблю тебе, а ти — мене, і ти, і я — щаслива сім’я!» Якщо вони не аплодували, вона робила це сама. Студенти вчили її розставляти фігури на шаховій дошці, фарбували їй нігті чорним лаком, а один скінхед на ім’я Ланс якось змастив їй волосся гелем так, що воно стояло сторч.

Для Сари не існувало незнайомців. Вона вивчила мову жестів за допомогою книжки «Вулиця Сезам», щоб розмовляти з глухим хлопчиком, який чекав на автобус. Вона підсідала за столик до похмурих стареньких і запитувала, як їх звати, навіть якщо вже знала відповідь.

Сара підмітала підлогу, мила посуд і залазила на порожні ящики від молока на кухні, щоб дістати чашки для постійних відвідувачів. Ніхто не знав, скільки їй років насправді. Шестирічна дівчинка так і залишилася на рівні чотирирічної. Вона відставала в розвитку, мала проблеми з серцем і відвідувала спецшколу.

Одного дня, коли вона збиралася до школи, її серце зупинилося. Сара померла на руках у своєї матері.

Наступного дня до кав’ярні прийшло багато людей. Усі вони говорили про те, як сумуватимуть за голосом маленької дівчинки, яка співала: «Скажи, ти