Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Звідкіля була родом пані Мотрона (а саме так звали нашу героїню), хто були її батьки і з якою метою вона перебралася до неспокійного Чигиринського краю — через відсутність достовірних відомостей, вочевидь, нам так уже і не пощастить відповісти на ці запитання. Збереглися лише вказівки, які дають змогу стверджувати, що, швидше за все, вона народилася в збіднілій шляхетській родині. Ще достовірнішим є той факт, що з другої половини 1640–х років Мотрона поселилась на хуторі Богдана Хмельницького в Суботові, де допомагала дружині козацького сотника Ганні Сомківній доглядати за господарством і виховувати дітей.
Невдовзі Ганна померла, залишивши на руках удівця шестеро неповнолітніх дітей. За власним визнанням Хмельницького, в цей час він опинився «в сирітстві й важкій біді». Вочевидь, саме тоді молода вродлива шляхтянка не лише допомогла йому впоратися з господарством і вихованням дітей, а й розрадила його душевну тугу.
Сучасні подіям джерела говорять про надзвичайну вроду степової «Єлени Прекрасної». Проте заради справедливості не зайве буде нагадати, шо в повному небезпеки житті на степовому кордоні, поруч з неспокійним Диким Полем, не так уже й багато було витончених панянок, аби було з ким порівнювати Мотрону. Можливо, саме через цей дефіцит наречених у Богдана, як претендента на серце шляхетної пані, з’явився серйозний суперник — також немолодий вдівець, литовський шляхтич Даніель Чаплинський, досвідчений воїн, чигиринський підстароста і довірена особа польського магната коронного хорунжого Олександра Конєцпольського.
Нині важко з упевненістю відповісти на питання, що найперше викликало заздрість Чаплинського — чи то молода і вродлива подруга козацького старшини, чи то його охайний і гарно впорядкований маєток у Суботові. Проте єдине, що не викликає сумнівів, так це те, що впливовий урядовець Речі Посполитої твердо вирішив, користуючись своєю владою і покровительством О. Конєцпольського, відібрати у Хмельницького як одне, так і друге.
Навесні 1647 року Даніель Чаплинський на чолі надвірних військ коронного хорунжого напав на Суботів, вигнав звідтіль сім’ю чигиринського сотника, а «Прекрасну Єлену» чи то змусив силоміць, чи то переконав полюбовно вийти за нього заміж, змінивши при цьому своє віросповідання з православного на католицьке.
Даремно Богдан Хмельницький апелював з приводу такої несправедливості до королівської влади, прагнучи повернути собі майно, кохану жінку та, врешті–решт, задовольнити принижену гідність. Є також згадки про те, що козацький сотник відповідно до норм шляхетської етики викликав свого кривдника на чесний герць. Однак той і цього разу повівся вельми підступно і нешляхетно — влаштував засідку, до якої ледве не потрапив козацький старшина. Апелювання ж до сенаторського суду у Варшаві, крім глузування суддів з приводу нещасливого кохання козака, також нічого не принесло. Намагаючись знайти бодай якусь справедливість, Богдан звернувся до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького, відомого в Речі Посполитій як людина лицарська і шляхетна. «Не знати, — писав Хмельницький у листі до Потоцького, — звідки взявся сей порушник мого спокійного життя, Чаплинський — литовський заволока, польський п’яниця, злодій і грабіжник український, підстароста чигиринський, котрий, господарюючи вісім літ на Чигиринщині й прикриваючись ім’ям свого начальника пана Конєцпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братів і привласнив їхні маєтки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володіє не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник і п’яниця Чаплинський».
Така надмірна активність чигиринського сотника не залишилась поза увагою місцевої адміністрації. На сотника впала тінь бунтівника. Так, О. Конєцпольський, який з підозрою ставився до Б. Хмельницького, говорив про нього як «людину з бунтівним духом і з розумом, схильним до всього лихого», та висловлював побоювання, щоб «Річ Посполита не зазнала від нього багато лиха, бо ніколи не було між козаками людини таких здібностей і розуму». Враховуючи це, Чаплинський вирішив розправитися з непокірним сотником. Першу спробу було зроблено наприкінці 1646 року, коли під час сутички з татарами в околицях Чигирина якийсь жовнір Дашевський, за словами самого Богдана, «заїхавши ззаду, навмисно рубонув мене шаблею по шиї, і тільки тому голова моя не злетіла, що я був у мишурці, яку він розтяв на ширину долоні, так що тільки два кільця затримали шаблю. Він виправдовувався: “Я, каже, думав, що це татарин”. А я ж їхав із військом, поруч з панами. Хіба це не чиясь навмисна намова?»
Після цього невдалого замаху, який не міг не викликати обурення з боку кума Богдана — чигиринського полковника Станіслава Міхаля Кричевського та козаків полку, Чаплинський змушений був відкласти до сприятливішого часу реалізацію свого підступного задуму вбити Хмельницького й зосередитися поки що на цькуванні власника Суботова і на спробах відняти його маєтності. Незабаром після згадуваного інциденту шляхтич Дольгерт, котрий нещодавно став чигиринським урядником, скористався з від’їзду Хмельницького до Миколи Потоцького й у рахунок поволовщини забрав коня сотника. Коня викупила за 12,5 злотих Богданова дружина. Та це було ще не найбільше лихо. За наказом Чаплинського його слуги люто побили малолітнього сина Хмельницьких, так що «хлопець ледве живий лишився». Нарешті, десь у березні–квітні 1647 року чигиринський підстароста організував напад на Суботів, під час якого, за словами Богдана Хмельницького, «голодний люд снопами розніс зібране протягом кількох років збіжжя, якого було на гумні 400 кіп. Висіяне на поля зерно все пропало, бо посіви витолочено худобою, кіньми, вівцями». Нарешті, привласнивши собі хутір, Чаплинський вигнав звідтіля сім’ю колишнього власника. Щоб якомога дошкульніше вразити гідність переможеного ворога, підстароста розпорядився виплатити йому, «немов старцеві», 150 флоринів, тоді як захоплена земля коштувала 1000 флоринів. На це розгніваний до краю Богдан, стиснувши зуби, зло кинув: «Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, жиє Бог і козацька ще не вмерла мати».
Знайшовши на
