Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

У 1921–1922 рр. — начальник штабу повстанського отамана Платона Черненка (Чорного Ворона). 17.08.1922 р. був заарештований у Києві органами ДПу. 02.02.1923 р. — засуджений до страти. Загинув під час повстання в Лукянівській в'язниці.

Зелінський В. Синьожупанники. — Берлін. — 1938;

Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш//За державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 99, 101; Ренат Польовий. Кубанська Україна. — Київ. — 2002.

(29.11.1884-?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Київ. Закінчив Київське комерційне училище, Чугуївське військове училище (1905), вийшов підпоручиком до 115-го піхотного Вяземського полку (Рига), у складі якого згодом брав участь у Першій світовій війні. 22.02.1915 р. разом з рештками свого полку потрапив до німецького полону. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 10.01.1919 р. — штаб-старшина для доручень при губернському інтенданті військ Директорії на Київщині, з 1.03.1919 р. — помічник начальника постачання Східного фронту Дієвої армії УНР, з 15.04.1919 р. — начальник постачання Східного фронту Дієвої армії УНР, з 19.05.1919 р. — командир сотні запасного куреня 3-ї (згодом — Залізної) дивізії, з 1.11.1919 р. — ад'ютант оперативного відділу штабу 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР, з 2.12.1919 р. начальник оперативного відділу штабу 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР, з 2.01.1920 р. — начальник штабу Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З червня 1920 р. — командир 11-ї бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу, командир куреня. Доля після 1922 р. невідома.

Яновський В. «За Україну, за її долю…»//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 172–191; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 219. — С. 98-зв.; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С.17; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 66. — С. 114–115.

(07.01.1868 — після 1933) — український військовий діяч.

Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1885), 1-ше Павлівське військове училище (1887), служив у 6-й артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1893), служив на штабових посадах у Варшавській військовій окрузі. На посаді штаб-офіцера штабу 2-ї стрілецької бригади брав участь у Російсько-японській війні, був контужений. З 03.07.1911 р. — генерал-майор, начальник військових сполучень Варшавської військової округи. З травня 1915 р. — начальник 25-ї піхотної запасної бригади. З лютого 1917 р. — у резерві штабу Двинської військової округи. Останнє звання у російській армії — генерал-лейтенант.

З травня 1917 р. очолював українську громаду Двінської військової округи. З 23.11.1917 р. — начальник Українського Генерального штабу (до 12.02.1918 р.). 3 26.07.1918 р. — військовий агент Української Держави у Болгарії. У грудні 1918 р. визнав владу Директорії. Протягом 1919 р. залишався військовим агентом УНР у Болгарії та Румунії (Софія).

У 30-х рр. мешкав на еміграції в Парагваї. Подальша доля невідома.

Бобровський Борис, фото 1918 року (Останній Гетьман — Київ. — 2004)

ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — С. 26; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. — загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С 39-зв. — 40; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Військова нарада в кабінеті генерального секретаря Порша дня 18 (5 ст. ст.) січня 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 5. — С. 2–3.

(17.03.1883—23.12.1962) — український військовий діяч.

Богацький Павло, фото 1930-х років (Наріжний С. — Українська еміграція. — Прага. — 1942)

Відомий український революційний діяч, видавець, публіцист та вчений. Народився у м. Купин Подільської губернії. Закінчив Камянець-Подільську духовну семнарію, Віленське піхотне юнкерське училище (1906). Брав активну участь у російській революції 1905–1907 рр. Одразу після закінчення училища займався революційною агітацією в армії. У 1906 р. був ув'язнений у Косому Капонірі (Київ) і звільнений з армії. Активний діяч українського клубу «Родина». У 1908 р. видавав журнал «Хрін», у 1909–1914 рр. — «Українська Хата». Після початку Першої світової війни був висланий на заслання до Наримського краю у Сибіру. Повернувся до Києва після Лютневої революції 1917 р.

З 08.11.1917 р. — головний комісар міліції Києва. Після приходу до влади П. Скоропадського був заарештований за антигетьманську агітацію, після звільнення став одним із ініціаторів протигетьманського повстання. У 1919 р. був комендантом Коша охорони Республіканського ладу при Міністерстві внутрішніх справ УНР у Кам'янці-Подільському.

З 1920 р. перебував на еміграції у Празі, очолював Український видавничий фонд та видавав праці М. Драгоманова. У 1922–1930 рр. опублікував низку праць з шевченкознавства в часописі «Нова Україна».

З 1940 р. жив у Німеччині, з 1949 р. — в Австралії, працював на важких фізичних роботах, осліп. Помер та похований у м. Турулі.

Зозуля Я. Облога Києва, відступ української армії на Волинь та організація санітарної служби//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С. 48, 61; Енциклопедія Української Діяспори. — Київ — Нью- Йорк-Чікаго-Мельборн. — 1995. — Т. 4. — С. 45.

(?—12.1919) — повстанський отаман.

За твердженням М. Середи — капітан 30-го піхотного Олексіївського полку, однак послужний список Ю. Божка поки що не знайдений.

З 09.02.1918 р. — кулеметник кулеметного відділу (згодом — сотні) 1-го кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради, згодом — Армії УНР. Восени 1918 р. — начальник залізничної охорони дільниці Катеринослав — Синельникове. У листопаді 1918 р. сформував у Катеринославі Запорізький курінь Самарської паланки військ Директорії, який у січні 1919 р. розгорнув у т. зв. Запорізьку Січ — військову частину, що мала у своєму складі один (згодом — три) піших курені, кулеметну та кінну сотні (згодом — кінний полк), а також гарматний курінь (батарею). На чолі Січі брав участь у боях проти більшовиків на Півдні Україні навесні 1919 р. 15.05.1919 р. після