Світла і тіні ОУН - Лев Ребет
Ядро демонстрацій у Львові творили студенти. Кілька сот учасників однієї з цих демонстрацій встигло пройти під вигуки на честь Закарпаття з площі св. Юра, де похід зорганізувався, до Академічної вулиці, біля якої містився чеський чи угорський консулят — мета походу. Щойно там з'явилося змоторизоване поготівля поліції і гумовими палицями стримало і розпорошило похід. Відносно швидка поява цього поготівля заслуговує на особливу увагу, коли пригадати брак будь-якої реакції поліції при частих у ті часи побоях євреїв на вулицях і погромах їхніх склепів, що залюбки робило польське шовіністичне студентство.
Ще більше враження викликали демонстрації в повітових містах. Вони були зорганізовані в ярмаркові дні, головним чином за допомогою селянської молоді. Демонстранти ішли там під повітове староство, і ці походи мали виразне протипольське вістря. В усіх випадках доходило до зудару з відділами поліції, які були завчасу стягнені адміністрацією для протидії. З цього виходить, що поліція була попереджена конфідентами про плановані виступи підпілля.
Зудар демонстраційного походу з поліцією викликав у місті переполох, поліція в погоні за демонстрантами кидалася з палицями на ярмарковий натовп, столи з крамом переверталися, досвідчені в таких випадках євреї закривали склепи.
Пам'ятні були дні цих демонстрацій. Присутні на ярмарку люди широко і дуже прибільшено розповідали про них по селах, теж і сумежних повітів.
Одначе найважчу пробу пройшла ОУН з вибухом другої світової війни. Швидкий марш німецьких військ на території Польщі не дозволив ширше розгорнути дію підпілля; але впродовж трьох тижнів війни все таки вдалося зорганізувати малі партизанські відділи, які збройно виступили в обороні мирного населення, тероризованого спеціяльними «пацифікаційними» відділами польського війська. Дійшло, як мені відомо, до боїв біля Стрия (тоді спалено поляками частину села Дуліби) та біля Миколаєва, де ворог також попалив людські оселі. Можна думати, що до зударів дійшло і в інших місцевостях.
Ці виступи, очевидно, не можуть дорівнювати пізнішим акціям УПА. Час для організації відділів був закороткий, воєнне зрушення замале, а до того багато провідних членів перебувало в тюрмах і в Березі Картузькій. Перед організацією стояло більше завдання, яке вона ще мала здійснити, і властива проба сил наступила з хвилиною німецького походу на Схід.
Розкол і спроба державного будівництва
Але заки до цієї спроби дійшло, на еміґрації розгралася перша трагедія молодої організації, наступив перший розкол у ній. Причина його, як було сказано, громадилася віддавна. В основі це був брак достатнього взаємного контакту закордонної і крайової частин організації, велика автономність у діяльності обох, різниця у віці їх членства і тим самим у темпераменті, а далі різниця у підході до справи. Цей підхід у закордонного центру був у засаді військовий, а у західньо-українського молодняка — політично-революційний. Як довго обидві частини організації діяли фактично окремо, одна від одної відділені кордоном, до зудару не доходило. Одначе в умовах масової конфронтації людей, які однаково опинилися на еміґрації, зудар прийшов з усією силою, бо навіть німб закордонних зв'язків ПУН-у, які виявилися слабими, перестав діяти.
Громаджене роками недовір'я спричинило кризу проводу в об'єктивному розумінні: переважна більшість організації відмовилася визнати авторитет ПУН-у. Не місце тут розглядати всі фази внутрішньої кризи в ОУН, що розгравалася в 1940–1941 рр. Історики, може, десь знайдуть усі ті «білі» і «чорні» книги, які виніс тоді на собі терпеливий циклостильний папір. Тут варто з'ясувати тільки найсуттєвіші моменти.
Є незаперечним фактом, що переважна кількість членів організації поставилася з недовір'ям до ПУН-у, і то не тільки ті члени, що свіжо, в зв'язку з окупацією Західньої України опинилися за кордоном, але майже всі ті молодші члени ОУН, які перед тим перебували на еміграції: всі вони не визнали зверхности ПУН-у. Тут не має значення, чи причини недовір'я були цілком обґрунтовані і вірні і чи хоробливі амбіції, і то з обох боків, не грали вирішальної ролі.
Фактом є, що відмова визнати ПУН як свій провід переважаючою частиною організації була наявна, і даремно було ставити справу з боку ПУН-у, як це, на жаль, дотепер покутує, в площину «бунту». Організація, побудована на принципі добровільности, не може бути трактована як військове з'єднання, в якому дисципліну втримують, коли треба, польовим судом і «десяткуванням» збунтованих. Проти ПУН-у була переважна більшість, і з цього треба було зробити висновок. Мислення військовими категоріями членів ПУН-у довело до того, що він у грунті фальшиво потрактував справу і сам зайшов у сліпу вулицю. Суди над «збунтованими» були потрактовані як крайнє безправ'я і, очевидно, викликали протисуди над узурпаторами з відомими сумними наслідками для обох сторін.
Тим часом справа лежала в руках полк. А. Мельника, авторитет якого, придбаний ще у визвольних змаганнях, ніхто спершу не важився порушувати. При певній зручності, сполученій з рішучістю, може, вдалося б йому не допустити до роз'єднання. Тільки треба було вийти з абсолютних фактів, насамперед з того, що при такім ґрунтовнім браку довір'я до ПУН-у, яким він зарисувався, не можна втримати ПУН у дотеперішньому його складі. Треба було ПУН відмолодити, відкликати осіб, на яких ішла головна атака, незалежно від того, чи ця атака була обґрунтована, чи ні. Треба було частково заспокоїти амбіції молодих людей, а якби вони йшли в них задалеко, виявити це з арґументами в руці, перед загалом членства і довести йому, що вся гра ведеться з нездорових причин.
Тим часом полк. Мельник дозволив на те, що ініціятива випала з його рук. Він тримався занадто осторонь членства і, замість ініціювати різні зустрічі, наради, конференції, де були б обговорені всі наболілі питання, замість самому наблизитися до членської маси, він ізолював себе за посередництвом саме непопулярних в організації людей. А вина останніх у тому, що вони не виявили належного політичного глузду і не відійшли добровільно з керівних постів чи навіть на якийсь час взагалі від політичного життя, що було б вийшло і ОУН, і їм особисто абсолютно на користь.
Говоримо це не в докір комунебудь, а для замаркування науки, яка колись, у подібних умовах могла б придатися.
Тим часом дійшло до того, до чого мало дійти: розкол, суперництво, взаємне знешкідливлювання, тільки різними методами. В дальшому до персональних, психологічних розходжень додалися ще й політично-тактичні. Група молодших утримувала зв'язки з певними німецькими військовими колами, які дали змогу — без повного відома нацистського
