Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Не входячи в критику марксистської філософії історії (т. зв. історичного матеріалізму), можемо ствердити, що з суто емпіричних причин недоцільно визначати загальниковим ярликом феодалізму ціле тисячоліття від X до XIX ст. Поняття феодалізму не варто розширювати настільки, щоб воно охоплювало суспільство, в якому співіснують земельна шляхта та залежне селянство. Щоправда, так само не слід звужувати це поняття, обмежуючи його лише до васалітету. Найвластивішим буде розуміння феодалізму як комплексного явища, в якому об’єднуються різні взаємопозв’язані соціально-економічні, політичні, правні й культурні елементи. Феодалізм припускає велику різноманітність форм, й історикові варто менше перейматися виробленням загальних (і з неминучістю неточних) категорій, а радше зосередитися на специфічних виявах цієї системи у даному часі і місці.
Маючи на увазі вищенаведені методологічні засновки, можна подати такий нарис розвитку та ролі феодалізму в історії України. Київська Русь за її початкового періоду (IX–X ст.), очевидно, не була феодальною державою. Її панівна верства складалася не з землевласників, а з рухливих войовників-купців, добробут і життєві умови яких визначали міжнародна торгівля, воєнна здобич та податі (полюддя). Основна маса населення складалася не з кріпаків, а з вільних селян, що жили в родах та племенах. Процес феодалізації почався на Русі-Україні у середині XI ст. з поселеннями княжої дружини на землі. Одночасно Київська держава почала розпадатися на удільні князівства (уділи). Це зростання чисельності місцевих осередків нагадувало подібний розвиток у Західній Європі дещо раніше. Руські князі і бояри XII–XIII ст. керувалися лицарським етосом, що серед його вартостей на першому місці стояло шукання честі і слави, вірність володареві (зверхникові), боротьба з невірними (степовиками) тощо. Феодальні тенденції найсильніше виявилися у князівстві Галичина (згодом Галицько-Волинській державі) на самому заході, де сильна і бурхлива боярська верства була під впливом сусідніх польської та угорської аристократій.
Однак, незважаючи на певні аналогії, існували істотні структурні відмінності між Руссю-Україною удільного періоду та феодальною Західною Європою. На Русі не було формальних договірних відносин між князем і боярином. Земельні маєтності бояр були не умовними феодальними ленами, а спадковою власністю (вотчинами). Так само не було ієрархії аристократичних титулів. Київський Великий, а згодом і старші удільні князі здійснювали зверхню владу над меншими удільними князями, але тому, що всі князі належали до тієї самої династії Рюриковичів, їхні взаємовідносини мали характер скорше міжродинних, ніж феодальних зв’язків; їх розуміли як стосунки між батьком і синами чи між старшими і молодшими братами, а не як між сюзереном і васалом. Назагал населення було вільне, хоча й було багато рабів (переважно полонені) та зростаюча верства напіввільних закупів, що ними ставали через заборгованість. До татарської навали Русь-Україна мала багато міст, населення яких користувалося певними політичними правами, що здійснювалися через віча. На противагу до західних, руські міста не мали самоврядування, і міщани правно не відрізнялися від міського населення. Українська Православна церква, вірна візантійській традиції, була менш активна у політичних справах, аніж Римсько-Католицька церква у Західній Європі.
Якщо суспільно-політичний лад Русі-України дотатарського періоду можна назвати феодальним лише з великим застереженням, то повністю розгорнутий феодалізм можна знайти у Великім Князівстві Литовськім, яке історики часто називають ще Литовсько-Руською державою, до якої більшість українських земель належала від середини XIV ст. до 1569 р. Таким чином, вершина розвитку феодалізму на Україні припадає на час, коли на Заході він уже заникав. Під владою Великого князя існувала ціла ієрархія князів і княжат, що належала до молодших ліній Гедиміновичів або походили з різних гілок Рюриковичів, вельмож і магнатів княжого роду (барони, за латинськими джерелами) і земельних бояр, пізніше названих, за польським зразком, шляхтою. Князі й магнати були майже незалежними в управлінні своїх володінь й очолювали власні військові з’єднання під час походів та монополізували високі посади в державі. Шляхетські маєтки несли чималі обов’язки військової служби. У нагороду за службу шляхта впродовж XV ст. одержала ряд привілеїв, що забезпечували їй права власності та особистості, звільнення від податків та інші пільги, участь в органах земського управління. Ці права було закріплено у земських статутах, а пізніше скодифіковано на державній основі в Литовськім Статуті (який мав три редакції: 1529, 1566, 1588 рр).
Своєрідним явищем Великого Князівства було те, що його аристократія і шляхта поділялися на римо-католицько-литовську та православно-руську (білорусько-українську) групи. Остання переважала, але перша користувалася легальними перевагами і домінувала у центральному уряді у Вільні (Цей релігійний розкол послабив внутрішню єдність Великого Князівства і спричинився до його занепаду як самостійної потуги). Конституційно Литовсько-Руська держава еволюціонувала в напрямку феодального парламентаризму. Пани-Рада допомогала Великому князеві здійснювати владу і, за його тривалої відсутності, діяла як уряд (Через династичний союз Литви з Польщею він, як польський король, часто перебував у цій країні). На початку XVI ст. виникли земські шляхетські сеймики, які почали посилати обраних депутатів до Вільни, доповнюючи Панів-Раду другою палатою і творячи Сейм Великого Князівства. Важливі міста здобули за німецьким зразком міську самоуправу на базі т. зв. Магдебурзького права. Але й міста були виключені з державного управління, що було загальним явищем у Східній Європі. Розмежування між нижчим боярством і селянами спершу було пливке, але поступово окреслювалося чіткіше. Селяни підпали під юрисдикцію землевласників і були зведені до кріпацького стану.
Люблінську унію 1569 р. можна вважати закінченням феодального періоду у властивому розумінні в історії України. Унія створила сфедеровану Польсько-Литовську Річ Посполиту і передала українські землі з-під литовської влади під владу польської корони. Система польської “шляхетської демократії”, введена на Україні, була в основному нефеодальною у її інституційно-правних і політичних аспектах; вона включала рівноправність усіх шляхтичів (тобто скасування феодальної ієрархії) і звільняла шляхту від її службових обов’язків. Шляхта Речі Посполитої втратила свій військовий характер і стала верствою сільськогосподарських підприємців. Великі землевласники і середня шляхта в гонитві за прибутками продукували на експорт. Цей перехід від прожиткової економіки до орієнтованої на ринок сільськогосподарської продукції призвів до посилення панщини і до організації плантаційного типу фільваркового господарства. Деякі історики вважають і цю “другу кріпаччину” за форму феодалізму. Але вживання цього терміна не повинне закривати історичні відмінності між середньовічним феодалізмом та фільварковим господарством, пов’язаним із закріпаченням, характерним для ранньої
