Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

На шляху між емпіричним і теоретичним знанням важливу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза (від грець. ύπόθεσις - припущення) - деяке імовірнісне припущення про суттєвий зв’язок між явищами. Це таке висловлювання, істинність чи хибність якого ще не доведена. Висунення гіпотез повинно відповідати певним вимогам, оскільки не будь-яке припущення можна вважати науковою гіпотезою. Вважається, що нове припущення, яке претендує на звання справжньої гіпотези, не повинно суперечити вже відомим і перевіреним фактам; повинно пояснювати ті факти, заради яких воно (припущення) висувається і передбачати нові факти; не повинно суперечити іншим теоріям, в істинності яких сумніву вже немає; повинно задовольняти вимозі доступності для досвідної перевірки; бути здатним до дедуктивного розгортання у серію наслідкових висловлювань. Якщо висунута гіпотеза пройшла через ці та деякі інші випробування, то вона вважається науково обґрунтованою і далі, після практичної перевірки, або перетворюється на теорію, або відкидається. Теорія (від грець. θεωρρία - споглядання) - це достовірне, істинне знання, що існує як деяка система логічно пов’язаних висловлювань відносно суттєвих зв’язків тих чи інших сторін дійсності. У теорії є основні поняття, твердження (закони, ідеї). До теоретичного блоку можна віднести й концепцію, яка означає або певний спосіб розуміння якогось явища, або провідний ідейний задум. Основні функції теорії - пояснення каузальних зв’язків між подіями і передбачення нових явищ і процесів.

Схематично загальний рух наукового пізнання виглядає таким: спочатку усвідомлюється і формулюється проблема, яка є протиріччям між новими фактами і пояснювальними можливостями старої теорії; для пояснення нових фактів висувається гіпотеза, котра після перевірки перетворюється на нову теорію.

Традиційно розвиток науки уявлявся поступовим нарощуванням нових знань, послідовним зростанням масиву пізнаного. Такий підхід визнавав тільки кількісне збагачення науки істинними знаннями, він відкидав або не враховував її розвиток у якісному відношенні, вважалось, що з плином часу наукова картина світу суттєво не змінюється, а тільки розширюється. Подібне трактування ходу розвитку науки отримало назву кумулятивістського (від лат. cumulo - накопичувати, помножувати). Панівною тут є ідея про абсолютні і незмінні засади наукового знання. Основні риси кумулятивістської моделі можна звести до таких: існують незмінні, остаточні істини, накопичення яких складає суть розвитку науки; помилки не входять до складу наукового знання і не мають відношення до історії науки (ідеалом тут може слугувати підручник як зібрання дистильованого через фільтр істинності знання); у особливий спосіб розуміється проблема демаркації науки і ненауки (з науки вилучаються «ненаукові» форми); образ науки виглядає статичним, оскільки вважається, що накопичення знань ніяк не може підірвати її основ.

Альтернативою такому розумінню розвитку науки є, на сьогодні найбільш поширений і приинятнии, некумулятивістський, або по-справжньому історичний підхід, згідно з яким істина є процес, а не готовий результат; в ньому проводиться ідея про відносність поділу знань на абсолютно істинні й абсолютно помилкові, що змінює підхід до проблеми демаркації наукового і ненаукового знання; існує спадкоємність у наукових знаннях; має місце соціально-культурна залежність науки від розвитку суспільства. Цей підхід започатковується у 20-х роках минулого століття. У 1927 р. французький філософ Гастон Башляр (1884-1962) висловив ідею розглядати науку як історичне явище, що на кожному етапі розвитку є якісно своєрідним і не зводиться до своїх витоків. О. Койре виходив з ідеї єдності людської думки, що має прояв у єдності науки з іншими компонентами культури, перш за все з філософією і релігією. Так, історія фізики показує низку стрибкоподібних змін метафізичних (філософських) типів мислення. Їх виникнення він називав «мутаціями» інтелекту (злам категорійних структур). Британський філософ і історик науки Імре Лакатос (1922-1974) висунув ідею зміни наукових дослідницьких програм, кожна з яких визначається рядом теорій, зв’язаних послідовністю. У кожній з програм є «тверде ядро», тобто деякі непорушні фундаментальні припущення. Кількісне зростання знань постійно супроводжується переглядом «захисного поясу» при збереженні «твердого ядра» програми. Науковці (у наслідку конвенції) зобов’язані зберігати ядро за рахунок модифікації захисного поясу.

За останній час найбільш впливовою концепцією некумулятивного розвитку науки стала концепція американського філософа Томаса Куна (1922-1996), яка була викладена ним ще в 1962 р. в книзі «Структура наукових революцій» (з наступними доповненнями 1969 р.). За Куном, розвиток науки відбувається шляхом періодичних докорінних трансформацій і змін провідних уявлень (парадигм), тобто шляхом періодичних наукових революцій. Такі революції зводяться до зміни парадигм. «Під парадигмами, - пише Т. Кун, - я розумію визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковій спільноті модель постановки проблем і їх вирішення»[537]. У історичному розвитку науки Т. Кун першим виділяв допарадигмальний період. Це ранній період у розвитку наукових дисциплін, коли вони ще як слід не сформувались: серед учених нема одностайності щодо вихідних, фундаментальних принципів дослідження, вони не дійшли згоди про предмет вивчення, про його загальну природу, про методи дослідження. Так у розвитку фізичної оптики перший період продовжувався до кінця XVIII ст. З давніх часів і до кінця цього періоду не склалась єдина загальноприйнята точка зору на природу світла. Одні вважали, що світло - це частки, які виділяють матеріальні тіла; інші переконували, що воно є модифікацією середовища між тілом і оком; треті вважали, що воно є взаємодією середовища з випромінюванням самих очей. Мали місце й інші думки щодо природи світла. Не будучи в змозі прийняти без переконливого доведення якусь сторонню для конкретного науковця загальну основу, кожний автор відчував необхідність будувати фізичну оптику заново, починаючи з самих підвалин, що в цілому знижувало ефективність наукових досліджень.

Другий, парадигмальний період, є періодом нормальної науки, коли парадигми змінюються через революції, що є показником зрілості науки. Для періоду утвердження нормальної науки характерно те, що з прийняттям перадигми припиняються сперечання стосовно основних принципів, зусилля зосереджуються на конкретних дослідженнях, на «наведенні порядку» в окремих предметних сферах, коли вчені не ставлять собі за мету створення нових теорій, а глибоко й детально з’ясовують суть фрагментів природи. Завдяки прийняттю парадигми діяльність учених стає більш професійною, у