Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

спираючись на це»[527]. Скажімо, хтось скаже, що він вірить у Страшний Суд, покладається при цьому на відповідні тексти Біблії, і, будучи широко обізнаним, посилається додатково ще й на аргументацію проповідників. Однак це ще не значить, що ця людина виведе зі своєї віри принципи поведінки на все життя, підкорить себе їм. Ясно, що далеко не всі так звані віруючі мають в собі непохитну віру, та може за нормальних умов життя вона від усіх і не вимагається, однак ясно й те, що попит саме на таку міру віри особливо зростає у певні періоди суспільного й індивідуального життя, а може мати й більш глибинні підстави. Так, досліджуючи джерела релігії, французький філософ Анрі Бергсон схилявся до думки, що релігія виконує в житті людей захисну функцію по відношенню до небезпеки, яка надходить від інтелекту, егоїстичного за своєю суттю. Релігія, вказував він, «це захисна реакція природи проти того, що може бути пригноблюючим для індивіда і розкладаючим для суспільства у діяльності розуму»[528].

Безумовно, у коротких зауваженнях стосовно специфіки релігійного пізнання не можна торкнутися всіх сторін цієї об’ємної теми, але ще одну суттєву сторону ніяк не хотілось би обминути. Йдеться про те, що в розвинутих релігіях уособлюються уявлення про всебічно досконале, належне, про першопричину всього сущого і це вище (Бог, Абсолют тощо) є трансцендентним, тобто таким, що не осягається у своїй суті науково-теоретичним розумом. І в той же час воно, це трансцендентне, є, так би мовити, окуляри, скрізь які релігійна людина сприймає явища, пізнає, інтерпретує їх у такий спосіб, згідно якому вища сутність немов дійсно існує.

4. Художньо-естетичне пізнання спрямовано на викриття міри, гармонії й краси у стосунках людини зі світом. Якщо наука прагне осягнути світ у формі законів, максимально виключаючи домішку суб’єктивного у результати пізнання, то мистецтво осягає світ у формі художнього образу, який чуттєво сприймається й вимірюється через естетичні категорії (піднесене, трагічне й комічне, прекрасне й потворне тощо). Художніми творами, естетично сформованими і оздобленими речами та помешканнями людина теж відкриває «закони», за якими світ їй здається сьогодні красивим, гармонійним і придатним до життя.

8.3.2. Проблема істини у філософії і науці

Істина - центральна категорія гносеології. До неї як до певного фокусу сходяться врешті-решт усі проблеми гносеології.

До того ж істина має й ціннісний аспект, тому правий був Гегель, коли писав: «Для неупередженої людини «істина» завжди залишиться великим словом, яке примушує серце битись сильніше»[529]. Що ж таке істина? Як можливе досягнення істинного знання? Відповісти на ці питання прагнули філософи з найдавніших часів і за довгий період розвитку філософії склалось декілька концепцій істини.

Класична (або кореспондентська) концепція була сформульована ще в античності і її в різних формулюваннях можна віднайти у Платона і Арістотеля. Так у діалозі «Кратіл» Платон словами Сократа запитує: «Той, хто говорить про речі у відповідності з тим, які вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, помиляється?» «Так.» - погоджується співбесідник Сократа Гермоген[530]. Можна сказати те ж саме в редакції англійського філософа і логіка Пітера Стросона: «Той, хто висловлює якесь припущення, висловлює істинне припущення тоді й тільки тоді, коли речі є такими, як про них говориться в припущенні»[531]. І тут, і там істина - відповідність думок дійсності. Під дійсністю слід розуміти не тільки зовнішній світ, його речі, властивості й процеси, а й будь-що дійсно існуюче, або таке, що дійсно мало місце, нехай ним буде й психічний процес. Кореспондентська концепція істини на перший погляд здається цілком прийнятною, однак з таким розумінням істини пов’язані й певні проблеми: у практиці життя люди завжди знаходяться у оточенні елементів знань і майже не мають справ з чисто об’єктивним світом, «світ» їхнього сприйняття вже дещо спотворений складом попередніх учень і окультурених почуттів. Вказують також і на деякі логічні суперечності, до яких приводить таке поняття істини, а саме - коли мають справу з самореферентними висловлюваннями. Одним з прикладів такої суперечності є «парадокс брехуна», відомий ще з VI ст. до н. е. У передачі Арістотеля він має такий вигляд «Чи бреше той, хто говорить, що він бреше?». Якщо ми віднесемо вислів брехуна «Я брешу» до фіксованого проміжку часу, в який цей вислів промовляється, то ми й отримаємо парадокс. Для цього нам достатньо задати питання про істинність вислову брехуна «Я брешу».

Когерентна концепція, засновником якої вважається І. Кант, зводить питання про істину до проблеми когерентності (від лат. cohaerentia - взаємна сплетеність), тобто узгодженості, несуперечності знань. Вважається, що в усіх конкретних науках одні висловлювання порівнюються з іншими і приводяться до взаємної узгодженості один з одним, а загальні питання їх відношення до дійсності вирішують не спеціальні науки, а метафізика (тобто філософія). У XX ст. когерентна концепція була відроджена неопозитивізмом у зв’язку з необхідністю подолання труднощів, з якими зустрілась класична концепція під час бурхливого розвитку наук і загострення проблеми критерію (від грець. κριτέριον - відмітна ознака, мірило) істини.

Прагматична концепція теж склалась у минулому столітті. Один з засновників прагматизму В. Джеймс так пояснював своє бачення істини[532]. Спочатку він говорить, що