Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл
Повчальною, хоч і мимоволі, була відповідь пацієнтки, хворої на шизофренію, на питання про те, чи вона має слабку волю: «Я маю слабку волю, коли хочу, але, коли не хочу, я не є тією людиною, яка має слабку волю». Ця психічно хвора жінка влучно показала, що люди схильні приховувати перед собою власну свободу волі, вдаючи її слабкість.
Невротичні фаталісти, потрапляючи під вплив ідей індивідуальної психології (які вони неправильно розуміють і використовують), звинувачують освіту та вплив на них середовища протягом дитинства в тому, що саме ці фактори визначили їхні долі та «зробили» їх тими, ким вони є. У такий спосіб ці особи намагаються виправдати слабкості свого характеру. Вони визнають свої недоліки як незмінний факт замість того, щоб зрозуміти, що певні негаразди лише спонукають їх до дальшого свідомого розвитку та пошуків можливостей самовиховання. Одну пацієнтку помістили в психіатричний інститут після спроби самогубства. На запитання і зауваження лікаря вона відповіла: «Що Ви від мене хочете, я — адлерівська одиначка». Проте правильне розуміння етики індивідуальної психології повинне вимагати від кожної людини звільнення від слабкостей її характеру, зокрема тих, що з’явилися внаслідок виховання. Невротичний фаталізм є лише однією, замаскованою формою втечі від відповідальності. Він не дає змоги особі бути унікальною та неповторною, заштовхуючи її в безпечні та незмінні категорії типологізації. І байдуже, з якою категорією, з яким типом особа себе пов’язує — чи то тип характеру, чи раса, чи соціальний клас. У кожному разі особа покладається на психологічну, біологічну чи соціологічну долю.
«Закон» (індивідуальної психології), якому підпорядковувалася згадана пацієнтка (як єдина дитина своїх батьків), діє лише теоретично, тільки для зовнішніх спостерігачів. Він має вплив доти, доки вірять у його силу, доки сприймають не просто як факт, а як долю, і ця віра є фатальною. Помилкове виховання нікого не виправдовує, його треба подолати свідомими зусиллями.
Духовність людини є вільною не тільки щодо фізичної, але й психічної природи. Іншими словами, немає необхідності бездумно підпорядковуватися психічній долі. Мабуть, це найкраще і найбільш драматично демонструють випадки, коли люди змушені визначатися щодо хворобливих станів своєї психіки. Ервін Страус у книзі «Psychologie der Zwangsneurose» («Психологія нав’язливого неврозу») досліджував ступінь «спотворчості» психопатологічних учинків, тобто наскільки вчинки особи не підлягають її вільній волі. Він схиляється до думки, що в особливих випадках неврозу нав’язливих станів екзистенційна свобода може обмежуватися настільки, що розлад психіки цілковито впливає навіть на світогляд хворого. Ми не погоджуємося з такою думкою і прокоментуємо її в іншому розділі. Проте наведемо кілька прикладів, які демонструють можливість вільної позиції людини, незважаючи на її хвору психіку.
Пацієнтка, надзвичайно інтелігентна шкільна вчителька, проходила курс лікування з огляду на періодично повторювану депресію. Їй призначили медикаменти, тобто застосували соматичний підхід. Але під час короткої бесіди виявилося, що напад депресії мав не органічне, а психічне походження, а отже, захворювання було зумовлене психогенними чинниками. Під час розмови пацієнтка ридала, що було спричинено її вразливістю. До початкових, органічних причин хвороби долучився ще й психогенний компонент. У ту мить пацієнтка перебувала в депресії не тільки через своє захворювання, але й із органічних причин. З огляду на таку реакцію їй призначили додаткове лікування, психотерапію. Пацієнтку проінструктували максимально ігнорувати свої депресивні стани, передусім уникати роздумів над своїм розпачливим становищем, оскільки вони ведуть до неправильних і надто песимістичних висновків та ускладнення хвороби. Вона мала поводитися так, щоб депресія наче пропливала повз неї, як хмари проходять повз сонце, хоча й на мить закривають його від наших очей. Вона повинна була пам’ятати, що сонце продовжує світити, навіть якщо ми його не бачимо. Так само і цінність життя не зникає, хоча й людина через депресію тимчасово не може її помітити.
Після перших сеансів психотерапії пацієнтка позбулася своєї замкнутості. Далі лікування почало виходити поза межі психотерапії в класичному розумінні. Необхідно було застосувати логотерапевтичний підхід. Завданням лікаря було показати пацієнтці, що її депресивний стан (Штраус назвав би це «спотворчість») — це виклик. Оскільки люди можуть ставитися до своїх психічних проблем як забажають, пацієнтка могла позитивно сприймати свої депресивні стани, іншими словами, втілювати те, що ми назвали цінностями ставлення. З часом вона стала наповнювати своє життя певними особистими цілями, незважаючи на депресивні стани. Крім того, вона навчилася з ними жити і бути вищою за них. Після цього екзистенціального аналізу вона стала більш свідомою і відповідальною. З часом її життя набуло більшого сенсу, ніж мало б у разі, якби вона ніколи не захворіла і не потребувала б лікування. Одного разу вона написала лікарю: «Я не була людиною, поки ви мене нею не зробили». Тут варто пригадати вислів Ґете, який ми вже цитували: «Якщо ставитимемося до людей так, якими вони є, то зробимо їх іще гіршими; якщо ж ставитимемося так, якими вони могли б бути, то допоможемо їм осягнути свої здібності».
У багатьох випадках психічних захворювань вільне ставлення хворого до свого життя найкраще може втілюватись у формі примирення з власною долею. Тому що безперервні намагання виправити такі «спотворені» стани часто призводять до ще більшої депресії.
Одна пацієнтка протягом десятиліть страждала від акустичних галюцинацій. Вона постійно чула жахливі голоси. Якось її запитали, як вона могла, незважаючи на такий стан, бути такою бадьорою. Як вона реагувала на ці голоси? Пацієнтка відповіла: «Я просто думаю, що набагато краще чути такі голоси, ніж бути глухою». Яку силу волі (у сенсі втілення цінностей ставлення) демонструє проста поведінка цієї жінки! Як відважно вона терпіла свою шизофренію, що могла повністю позбавити її самоконтролю!
Кожен психіатр знає, наскільки відмінною може бути поведінка людей, що знемагають від того самого психозу, залежно від їхньої різної духовної позиції. Одна паралізована особа може бути дратівливою і вороже налаштованою щодо свого оточення, а інша — дружньою, добродушною і навіть досить привабливою. Наведемо такий приклад: у бараці концентраційного табору лежало кілька десятків хворих на тиф. Усіх лихоманило, крім одного, який намагався запобігти нічним маренням, свідомо борючись зі сном. Водночас він під впливом психічного збудження відтворював неопублікований рукопис наукової праці, який у нього відібрали в концентраційному таборі. Протягом шістнадцяти ночей, переповнених пропасницею, він відновив усю роботу, записуючи в темряві ключові слова у формі стенограм на маленьких папірцях.
Завжди і скрізь індивід повинен мати певні соціальні зв’язки. Спільнота окреслює нашу особистість, безпосередньо впливаючи на її формування й водночас спрямовуючи її до себе. Отже, кожна людина соціально зумовлена й спрямована на суспільну мету. Стосовно соціальної зумовленості індивіда зазначимо, що так звані соціологічні закони ніколи повністю не позбавляють його
