Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів

до реальних історичних фактів, котрі дають змогу порівняти культурний рівень «південних і західних земель» з Москвою не тільки в XIV, а й навіть у XVI—XVІІ ст. Якщо в Україні вже в XV ст. існувала розвинута мережа навчальних закладів (не кажучи вже про школи), то перша офіційна школа в Москві була створена аж... у 1649 р. й притому українцями. Ось саме в цьому році, як пише, про це російський історик філософії М. М. Громов, «було запрошено близько 30 українських учених ченців на чолі з Єпіфанієм Славінецьким (бл. 1600—1675), які вдалися не тільки до викладання, а й до перекладу книжок»[474]. Вища ж освіта була запроваджена в Москві тільки в 1664 р. випускником Києво-Могилянського колегіуму білорусом Сімеоном Полоцьким (1629—1680), який заснував тут греко-латинську школу. В 1685 р. професор Києво-Могилянського колегіуму українець Стефан Яворський реорганізував її в Слов’яно-греко-латинську академію.

Те, що авторам «Истории русской философии» ввижалося «культурною пустелею», а «несамовитому Віссаріону»— «напівдиким побутом», з якого У країну може врятувати лише «прилучення до могутньої ріки російської історії», більш спостережливі (й, додамо, менш упереджені) очевидці оцінювали зовсім інакше. Так, архідиякон Павло Алеппський, що супроводжував Антіохійського патріарха Макарія в поїздці до Москви в 1653 р., проїжджаючи через Україну, зазначав, що українці «люди вчені, кохаються в науках та законах, добрі знавці риторики, логіки й усякої філософії...»[475]. «Починаючи з Рашкова, — писав П. Алеппський, — по всій козацькій землі дивний і гарний факт спостерігали ми: всі вони за малим винятком грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати і знають порядок служб церковних та церковні співи; священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях», «і всі діти вміють читати, навіть сироти»[476].

Отже, «культурна пустеля» пролягала набагато північніше (і східніше), ніж це здалося авторам «Истории русской философии». Досить зважити хоча б на те, що в 1654 р., в рік фактичного приєднання України до Москви, в Україні було 24 друкарні, а в Московській державі лише дві. Після ж приєднання до Москви ситуація справді змінюється. Наведемо тільки один факт: у 1768 р., ще за Гетьманщини, на території Чернігівського, Городенського та Сосницького повітів одна школа припадала на 746 душ населення, а вже в 1885 р. на цій же території одна школа припадала на 6730 душ населення. Принципово змінився й зміст роботи цих шкіл: з осередків поширення національної культури й освіти вони перетворилися на засоби масової русифікації та денаціоналізації українського населення.

Рекомендована література

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — К., 1992.

Бичко А. К., Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. — К., 1995.

Бичко А. К. Українські гуманісти епохи Відродження: антологія: У 2 ч. — К., 1995.

Бычко А. К. Народная мудрость Руси. Анализ философа. — К., 1988. Велесова книга. — К., 1995.

Розвиток філософської думки в Україні. Текст лекцій. Вільчинський Ю. М., Вільчинська С. В., Скрипник М. А. — Львів, 1991.

Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI — начала XII века. — К., 1988.

Горський В. С. Нариси з історії культури Київської Русі. — К, 1997.

Горський В. С. Святі Київської Русі. — К, 1997.

Залізняк Л. Л. Первісна історія України. — К., 1999.

Літопис руський. — К., 1989.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. — К., 1992.

Огієпко І. Українська культура. — К, 1991.

Огієнко І. Українська церква. — К., 1993.

Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К, 1994.

Петров В. Походження українського народу. — К., 1992.

Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К. 1985.

Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — М., 1981.

Українська душа. К, 1992.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії в Україні. — Мюнхен, 1983.

Археологія та стародавня історія України/ Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. — К, 1992.

Розділ 2 КЛАСИЧНА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ
Українсько-російські культурні стосунки у XVII — першій половині XIX ст.

Оцінка М. Бердяєвим культури помонгольської Московської держави як «безсмисленої й безсловесної», що наводилася раніше, є досить красномовною. Окремі несміливі паростки гуманістичних ідей, що починають пробиватися в Московії з XV ст., зазнають не тільки жорстоких репресій властей (церковних і світських), а й стикаються з ворожим нерозумінням фанатичного невігластва натовпу. Гуманістично-«ісихастичне» вчення Ніла Сорського (бл. 1433—1508) — так зване «нестяжательство» — зазнавало жорстоких переслідувань. Його послідовники — Вассіан Патрикеєв (1470—1532), Зіновій Отенський (пом. 1568), Матвій Башкін, Максим Грек та багато інших — загинули в ув’язненні. І лише ті, кому, як уже зазначалося, поталанило втекти до «Литви» (Білорусі та України), змогли продовжити свою творчість (Артемій Троїцький, Феодосій Косой, Андрій Курбський та ін.).

Говорячи про рівень культури в Московській державі XVI— XVII ст., більшість російських авторів вимушені були оцінювати його досить песимістично.