Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов

Діяльність органів державного арбітражу спрямовувалася на забезпечення виконання суб’єктами господарювання планових завдань і договірних зобов’язань, правильного й однакового застосування законодавства при вирішенні господарських спорів. Цьому мало сприяти перетворення у 1974 р. Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР у союзно-республіканський орган. У зв’язку з цим було прийнято нове Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР та Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР. Юридичне оформлення цієї реорганізації завершив Закон СРСР «Про державний арбітраж СРСР» від 30 листопада 1979 р., який визначив систему, завдання та компетенцію органів державного арбітражу.

Органи прокуратури УРСР до прийняття Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. діяли на підставі Положення про прокурорський нагляд від 24 травня 1955 р. Конституція СРСР 1977 р. завершила процес конституційного оформлення централізації системи прокурорських органів. Виходячи з цього, Конституція УРСР 1978 р. визначала, що «найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами й відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад народних депутатів, колгоспними, кооперативними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР здійснюється Генеральним прокурором СРСР і підлеглими йому Прокурором Української РСР і нижчестоящими прокурорами».

Прокурор УРСР та прокурори областей призначалися Генеральним прокурором СРСР, а міські та районні прокурори — Прокурором УРСР із затвердженням Генеральним прокурором СРСР. Установлювався 5-річний термін повноважень прокурорів усіх ланок.

Завдання, структуру, принципи організації та діяльності прокурорських органів відповідно до Конституції СРСР 1977 р. визначив Закон СРСР «Про прокуратуру СРСР» від 30 листопада 1979 р. Підлягаючи тільки Генеральному прокуророві СРСР, органи прокуратури мали здійснювати свої повноваження незалежно від будь-яких місцевих органів. Насправді ж місцеві керівники постійно втручалися в діяльність органів прокуратури, покладали на прокуратуру безліч невластивих прокурорському наглядові обов’язків.

Характерною тенденцією керівництва органами внутрішніх справ було повернення до централістських засад. 1966 р. створюється Міністерство охорони громадського порядку СРСР, якому у листопаді 1968 р. повернуто назву «Міністерство внутрішніх справ СРСР». Відповідно було перейменовано Міністерство охорони громадського порядку Української РСР у МВС УРСР. Відбулося перейменування місцевих відділів охорони громадського порядку у районні, міські відділи, обласні управління внутрішніх справ. До відання МВС належали: міліція, виправно-трудові установи, пожежна охорона, слідство та ін.

Міліція поділялася на територіальну і транспортну. До її складу входили: карний розшук, служба боротьби з розкраданням соціалістичної власності, державна автомобільна інспекція, відомча міліція та ін.

Приймається ряд нормативних актів, спрямованих на посилення боротьби зі злочинністю та удосконалення діяльності міліції. Серед них: постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи посилення боротьби зі злочинністю» від 23 липня 1966 р., «Про заходи по зміцненню міліції» від 19 листопада 1968 р., Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про основні обов’язки і права радянської міліції по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю» від 8 червня 1973 р., нове Положення про радянську міліцію.

Діяльність адвокатури врегульовувалась Положенням про адвокатуру УРСР 1962 р. із змінами й доповненнями від 15 червня 1965 р. Положення встановлювало організаційну форму адвокатської діяльності — обласні колегії адвокатів. Це були добровільні об’єднання осіб, які займалися адвокатською діяльністю. Визначалися завдання і склад колегій, права й обов’язки адвокатів. За Положенням, адвокатські об’єднання (колегії) здійснювали захист на попередньому слідстві й суді, представництво з цивільних справ у суді та арбітражі, надавали юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам, організаціям і колгоспам. Певна увага адвокатурі приділялась у Конституціях СРСР та УРСР. Зокрема, зазначалося, що «обвинуваченому забезпечується право на захист. Для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам подається безплатно».

Удосконаленню діяльності адвокатури сприяло прийняття Закону «Про адвокатуру СРСР» від 30 листопада 1979 р. та нового Положення про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 р. Згідно з цими актами колегії адвокатів утворювалися за заявами груп засновників. Загальне керівництво їхньою діяльністю покладалося на Ради народних депутатів. Порядок оплати юридичної допомоги та праці адвокатів встановлювали союзне та республіканське міністерства юстиції. Вони також здійснювали контроль за дотриманням колегіями адвокатів законодавства. Для надання юридичної допомоги населенню утворювались юридичні консультації.

Як вже зазначалося, керівництво нотаріальними органами, до компетенції яких входило посвідчення безспірних фактів, що мали юридичне значення, в період з 1963 р. по 1970 р. здійснювалося Верховним Судом УРСР і обласними судами. Із створенням у 1970 р. союзно-республіканського Міністерства юстиції СРСР система нотаріату була віднесена до його відання. На місцях керівництво нотаріальними конторами здійснювали відповідні відділи юстиції. Організаційно-правові засади нотаріату визначалися Законом СРСР «Про державний нотаріат» від 19 липня 1973 р. та Законом УРСР «Про державний нотаріат» від 15 грудня 1974 р.

Уніфікація законодавства

Згортання реформ 60-х років, зміцнення командно-адміністративної системи призвело до посилення уніфікації законодавства, централізації законодавчого регулювання. Повною мірою це виявилося у порядку та змісті другої кодифікації права, яка була проведена у 60-80-ті роки. Спочатку Верховною Радою СРСР приймалися Основи законодавства у тій чи іншій галузі права, на основі яких розроблялися відповідні республіканські кодекси. При цьому відповідно до норм Конституції СРСР існування принципових відмінностей у союзному і республіканському законодавствах не допускалося. У випадку розходжень республіканське законодавство приводилося у відповідність до союзного.

У період 1958–1984 рр. було прийнято Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік стосовно 16 галузей права і сфер суспільного життя. Кодифікаційні роботи сприяли подальшому удосконаленню законодавства, результатом чого стало видання Зводу законів СРСР і Зводу законів УРСР.

Конституційне законодавство набуло подальшого розвитку з прийняттям 7 жовтня 1977 р. Конституції СРСР. На її основі позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 20 квітня 1978 р. була прийнята четверта й остання Конституція УРСР. Конституція складалася з преамбули і розділів: І. Основи суспільного ладу УРСР; ІІ. Держава і особа; III. Національно-державний адміністративно-територіальний устрій УРСР; IV. Ради народних депутатів УРСР і порядок їх обрання; V. Найвищі органи державної влади і управління УРСР; VI. Місцеві органи державної влади і управління в УРСР; VII. Державний план економічного і соціального розвитку УРСР і бюджет УРСР; VQL Правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; ІХ. Герб, прапор, гімн і столиця УРСР; Х. Дія Конституції УРСР і порядок її зміни.

Конституція проголошувала Українську РСР соціалістичною загальнонародною державою, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей. Носієм влади проголошувався народ.