Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
Процес становлення тієї чи іншої національної філософії (точніше, світоглядної ментальності) передбачає наявність як свого передісторичноґо етапу, періоду міфологічного (хтонічної і, головне, героїчної міфології), так і епічного (героїчного) епосу. Наприклад, класичній еллінській античній філософії передувала героїчна міфологія. Герої давньогрецьких міфів «упорядковують» світ, очищуючи його від хтонічних потвор (Персей убиває Медузу-Горгону; Тезей убиває Мінотавра і розгадує загадку Лабіринту; Геракл знищує Немейського лева, Лернейську гідру, Еріманфського вепра, Стимфальських птахів, очищує Авгієві стайні тощо). Потім настає етап героїчного епосу, зміст якого відображено в епічних поемах Гомера — «Іліаді» й «Одіссеї». З цього міфологічного й епічного змісту й виростають ранні категоріальні уявлення перших (VІІ—VI ст. до н. е.) шкіл античної філософії — Мілетської, Елепської, Піфагорейської та ін. Навіть класична еллінська філософія (згадаймо платонізм і неоплатонізм) щедро насичена міфологічним змістом.
Києворуській філософській ментальності також передують своя героїчна міфологія й епос. Так само у сколотсько-скіфські часи знаходимо міф про небесного коваля Сварога — «батька сонця» й «творця вогню», який викував плуг, переміг Змія й, запрягши його в плуг, виорав знамениті «Змієві вали». Геродот так описує сколотський варіант цього міфа: у першого скіфського царя Таргітая було три сини: Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай. «О тій порі впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира й коряк. Побачив це старший і швидко пішов узяти, але як наблизився, золото почало горіти. Він перелякався [й відступив], тоді наблизився середульший — з ним сталося те саме; їх [обох] відстрашило палаюче золото. Але як приступив молодший, воно погасло, і він заніс його додому. коли старші брати довідалися про це, відразу ж оддали владу наймолодшому»[458].
Серед давньослов’янських волхвів-жерців існував своєрідний «розподіл пращ»: серед них були «хмарогонителі» (ті, що «впливали» на погоду), «чародії» (ті, що здійснювали магічні дії з водою за допомогою спеціального посуду, «чари»), «потворники» (знахарі) та ін. Окремо стояли так звані «кощунники» — своєрідні волхви-«ідеологи», які складали й виконували так звані «кощуни» (слов’янське слово, яке грецькі автори перекладали як «міф»). Центральний персонаж «кощун» — Кощій (Кащей) — володар «кощного», потойбічного, мертвого, «зимового» царства, який полонив дівчину й тримав у полоні певний період (період зимового омертвіння природи), після чого цю дівчину визволяв, убиваючи кощія, позитивний герой (князь, царевич). Влада зими припинялася, й наставало пробудження природи, починався новий землеробський цикл. В усій давньослов’янській міфології впадає у вічі її виразно землеробський акцент Лада й Леля — типово землеробські божества, Сварог і Колоксай мають справу з землеробськими знаряддями праці (плугом), кощіїв полон триває протягом «мертвого» землеробського сезону (зими) і т. ін.
Відомості про міфологію наших предків, як бачимо, знаходимо у свідченнях стародавніх греків, у візантійських хроніках, у вітчизняних Літописах. Але найсистематизованіші і найповніші відомості цього роду отримуємо у знайденому у 1919 р. А. Ізенбеком і дослідженому Ю. Миролюбовим, М. Скрипником, Б. Рабіндером і В. Яценком тексті так званої «Велесової книги», який донедавна кваліфікувався (переважно з ідеологічно-політичних міркувань) як нібито «фальшивка» (згадаймо принагідно, що свого часу подібна доля спіткала й знамените «Слою о полку Ігоревім»). За даними дослідників зміст «Велесової книги» формувався у IV—V ст. і був «записаний» на дощечках у IX ст. (до нас потрапив не сам оригінал, а копія XVII ст., що й стало формальною «підставою» для «сумнівів» в історичній достеменності документа).
Праукраїнці, як свідчить текст «Велесової книги», уявляли світ не унітарною, а множинною «триєдиною» (запам’ятаємо цю обставину — тут, як побачимо далі, коріниться плюралістичне уявлення про світ, властиве українському менталітетові) структурою. Йдеться передусім про світ, у якому всі ми живемо, — Явь (те, що являє себе — явище); далі — світ душ померлих Навь і, нарешті, світ Правди (Справедливості) — Правь. Боги праукраїнського міфологічного пантеону теж утворюють множинну (плюралістичну) конструкцію, вони існують «трійцями» — «триглавами». Це, насамперед, Великий Триглав, до якого входять Сварог, Перун, Свентовид. Сварог —творець неба і землі Він — батько богів і наш прадідусь, він — бог неба і живе в небі. Перун обертає небесне колесо, що змінює день ніччю, а ніч — днем. Перун також бог війни, блискавки і грому, а також життєдайної небесної води (дощу). Хоробрі воїни, що загинули в бою, переходять у вічне життя, стаючи дружинниками Перуна. Свентовид — бог світла, яке дає нам можливість бачити світ; він бог правди (справедливості) і керує світами Яві і Праві, захищаючи людей від Наві, царства смерті і зла, яким керує Чорнобог і де живе богиня пітьми, хвороб і смерті Мара зі своїми страхітливими 13-ма доньками-хворобами — Вогневицею, Глуханею, Гризачкою, Жовтяницею, Кікіморою, Каркушею, Лідницею, Ломотою, Лякливицею, Навією, Очницею, Трясовицею і черевицею; тут мешкає й богиня смутку, печалі, скорботи й плачу Желя, тут же перебуває божество страху і смерті Див, що має вигляд великого хижого шаха з потворним жіночим обличчям, який є провісником смерті (особливо перед боєм).
Друга Трійця включає Хорса — бога Сонця, Стрибога — бога вітру і Влеса (Велеса), одного з найшанованіших богів (про що свідчить сама назва тексту —«Велесова книга»), іменем
