Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко
Домова худоба з найдавнішого часу була й є у великій пошані українського народу, — це члени родини, що працюють на неї. Худобу не забувають під час великих Свят: її обкаджують ладаном і окроплюють Йорданською водою, на Великдень гуцули й тепер христосуються з нею. Як покійника виносять із хати, випускають із хлівів чи приганяють з поля всю худобу, щоб попрощалась зо своїм ґаздою (господарем).
Перевернений вовною назовні кожух, як худобина, накликує врожай та достаток. Для Похорону вживають волів з найдавнішого часу, — це загальноарійський звичай. Бик — символ творення, парубок, віл — чоловік, телиця — дівчина, к о-рбва — жінка, земля; така символіка переповнює весільні пісні й наші приповідки: До чого бик звик, те й волом рик, або: Горе тобі, воле, коли тебе корова коле.
Деяка звірина, особливо чорна, напр. чорна собака, чорний кіт, можуть сильно шкодити людині, бо в них звичайно сидить біс. Коли чорна собака, кіт, лис або заєць перебіжить кому дорогу, це зла ознака, і не поведеться цій людині. Коли звір кричить, це теж зла ознака, як видно те вже в «Слові о полку Ігореві». Лисяче брехання чи виття завжди віщує лихо, як це у «Слові»: Лисиці брешуть на черления щити. А вже коли собака виє вночі, то це на нещастя, або й на покійника.
Коли в лісі гине якась велика звірина (а вона на смерть усе ховається в гущавину, щоб бути самотньою), це неодмінно відіб'ється й поміж людьми, добрим чи злим, але несподіванкою; звідси приповідка при несподіванках: «Щось велике в лісі здохло!» Взагалі, звірина може віщувати; напр. коли кіт треться біля ніг або вмивається, — гостей ворожить. Звірине молоко має чудодійну силу, злу чи добру, і це сильний середник при чаруванні.
Як курка заспіває півнем — на нещастя. Б. Грінченко (вид. 1963 р. т. II) пише: «Ох, лишечко, лишечко! Не дурно ж у мене зозуляста курка півнем співала: оце ж воно й сталося!.. Я так і вгадувала, що буде нещастя: або пошесть, або голод, або війна»… 550.
Домовий скот був завжди в великій опіці наших предків, і про нього існує велика сила найрізніших вірувань. Скотарство було сильно розвинене, і скот поважався за членів родини й підпадав опіці й охороні домового бога. Нечиста сила або зла людина, коли хоче пошкодити господареві, зачинає зоч шкоди його худобі. Волхви й різні чарівники вміли допомагати скотині, і тим підтримували свій авторитет. У наших гуцулів у Карпатах давні вірування про худобу (маржину) позосталися в повній свіжості ще й тепер (пор. «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського).
Християнство мусіло рахуватися з таким близьким стосунком людини до свого домового скота, і взяло його під свою опіку. В Требнику знаходимо аж три давні Чини для домового скота: 1. Чин Благословенія огради скотов, сиріч стайні, 2. Молитва во єже благословити стадо, і 3. Чин противу губительству скотов. Церква просить Господа, «да не ізволиши погибнути скотом, без них же человіческий род воспитатися не можеть», і молиться, «о єже всякія козни отгнати, і всякеє чародійство от сея огради ізвергсти», «Ізбави стадо от насилія діаволя, і от всякого навіта врагов, і воздуха смертного, всякую зависть, і іскушеніє, чаровства же і волшебства, от дійства находящого діавольского, отгоняя от него». «Ти, Боже, от сих скотов всякія лесті сатаніни отжени, сотвори здраву пищу, отжени сатанинство, да угаснеть в них всякая вдасть діаволя. Сохрани я (їх) от злости іли рвенія людей злобних, от обаваній чародієв, діаволов, чародійств і нечистих духов».
Для скотини, особливо для корів, здавна дуже помічна сіль, і її додають скотині до їжі ще й тепер. Цікаво, що в Требнику є особлива «Молитва над солею», а в «Чині Благословенія огради скотов» про це молиться: «Владико, Отче Святий, сохрани сія скоти сею тварією соли, юже о імені Твоем благословлю і сим скотом подательство творю».
В Требнику в «Чині на нивах» є стародавнє «Заклинаніє Св. Мученика Трифона», а в ньому згадується* «Ангел Божий, іже над звірьми».
«Блаженний, хто й скоти милує», — це завжди пам'ятається серед українського народу, і добрий господар уважає гріхом непотрібно мучити свою худобину, напр. не буде їхати на перевантаженій фірі, коли може йти пішки. Милування худоби наказує вже «Руська Правда» XII віку.
Птахи.
Так само в народньому віруванні повно легенд і про птахів. Деякі птахи, особливо великі й сильні, як орел, сокіл і ін., сильно поважалися, як символ сили. Птаство в народніх творах завжди антропоморфується, розуміє людську мову й розмовляє.
Зозуля (старе: зегзйця) — символ суму та вдівства. Вона віщує весну, бо в неї оселюється весняне божество. Це віщий птах, тому пророкує людині число позосталих літ життя, пор.: То тобі зозуля накувала.
Пор. у «Кобзарі» Т. Шевченка: «Зозуля кувала, правдоньку казала, — буду сто літ жити!» ст. 93 вид. 1947 р.) У «Лісовій пісні» 12 Л. Українка про зозульку подає: «Зозулька масличко сколотить, в червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа».
Кує зозуля тільки на весні, від Благовіщення до Івана, а як викинеться ячмінний колос, вона ним «подавиться», перестає кувати.
Народні оповідання переказують, що зозуля вбила свого чоловіка збзула, як перелітали море, а тому Бог покарав її: вона не має пари й не в'є «власного гнізда, а підкидає свої яйця до чужих гнізд.[43] Друга легенда, навпаки, розповідає, що з 6 з у л сам покинув зозулю, і вона стала символом вічної вдовиці чи засмученої жінки; тому в «Слові о полку
