Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

В епоху тотемізму постала велика персоніфікація звірів, що відбилося і в самій мові; пор. наші вирази: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько-медвідь і т. ін. Це уосібнення звірів ясно вказує і на спосіб життя, — на ліс та на ловецьке зайняття.

По наших казках, піснях завжди бачимо повну персоніфікацію всіх звірів; пор. епос Івана Франка: «Лис Микита» (у німців «Райнеке Лис»). Та й тепер, вірить народ, усі звірі й птахи говорять, тільки мови їхньої людина не знає, але добре розуміють її всякі відуни та ворожбити. Під Новий Рік (або під Йордан) вся домова худоба говорить, особливо воли, корови та коні, і коли господар прислухається, може почути й оповідання про себе та про свою долю. За якийсь прогріх худоби Бог відібрав їм дара мови, але нашу мову худоба часто розуміє.

Вдавнину було немало й усяких писаних праць про звірів, це «Бестіярії», що сіяли серед людства різні легенди про звірів; так само й «Физіолог», що був поширений у нас, наповнений легендами про звірів, і багато з цього поширилося ще й тепер серед народнього знання та вірування. Його охоче читали, а в XVI–XVII віках наша Церква легенди про звірів ширила в своїх проповідях.

Так, славний наш проповідник Іоаникій Галятовський (| 1688 р.) у своєму творі «Наука албо способ зложеня казаня» 1659 р. повчав Священиків, що для проповідей «треба читати книги о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, каміннях і розмаїтих водах, которії в морі, в ріках, в студнях і на інших місцях знайдуються, і уважати їх натуру, і тоє собі нотувати і аплікувати (додавати) до своєї речі, которую повідати хочеш». І справді, в друкованих проповідях XVI–XVII віків знаходимо багато різних легенд про звіриний світ.[39]

Звірина завжди сильно вдячна за зроблену їй ласку, і оповідань про це багато по всьому світі, а особливо в Життях Святих, що завжди близько жили зо звіриною. Багато також легенд про перетворення людини на звірину чи птаха. Взагалі звіриний світ переповнений легендами.[40]

Окремі звірі й худоба. Козел мав у нас обрядове значення, і здавна брав уділ у святкових забавах, — його самого, або з медведем, водили на Святах по хатах і бавили гостей, проти чого Церква здавна виступала. Коза була символом урожаю, й на Святах співали:

Де коза туп-туп, Там жита сім куп, Де коза рогом, Там жито стогом, Де коза хвостом, Там жито кустом.[41]

У культ тотема взагалі входило перерядженн я тотемом, танці та гри, яким було в нас ходження з козою чи медведем Різдвяними Святами; звичайно, це залишок тотемізму стародавніх часів.

Поважання деякої звірини бачимо з позосталих наших обрядів. Від шанування вепра полишився в нас звичай колоти його на Різдво, й мати свинячі ковбаси та кишки, як жертовні. Правда, пізніше свиня стала нечистою твариною, на якій їздять дияволи, або перекидаються в неї. Так, у Початковому Літопису під 1074-м роком розповідається, що один старець «виді біса єдиного сідяща на свины, а другия тянуща около єго» (ПСРЛ І. 82). У народній символиці свиня стала символом нерозбірливости, а то й нерозуму, а звідси й приповідка: Знав добре Біг, що не дав свині ріг.

Лис завжди виступає, як хитрун, звідси поговірка: хитрий як лис. Вовк — символ швидкости бігу героїв, як і сокіл; пор. у «Слові о полку Ігореві»: «Вої скачють, аки сіриї волці по полю». Своєю ненажерливістю вовк здавна символ голоду: Голодний, як вовк. Заєць у всіх народів став символом боягузтва, пор.: Такий відважний, як заєць. І коли заєць перебіжить дорогу, то не на добре. Так само ведмідь — символ недотепи, звідси говоримо: Зробив ведмежу прислугу; народня назва його — Михайло.

Давніше в Україні водилися до XVI віку тури, дикі бики, напр. їх знає «Слово о полку Ігореві» 1187 року; тур — символ сили, відваги та мужности, часті й тепер у народніх творах.[42]

Собака (чи пес) з глибокої давнини стала символом вірности, бо справді завжди вірно відданий своєму господареві, а звідси й примівка: Вірний, як собака (Зах. Укр.: як пес).

Коли собака виє, а голову держить угору, то перед вовком, що десь його чує. А коли голова опущена до землі — то віщує смерть (Кобилянська: «Земля» 262).

«Одної темної ночі на дворі завила собака, за нею друга… І зараз же почався пожар! (Короленко: Історія мого сучасника, 1954 р. ст. 226, том 5).

Собаки щоночі вили — вмирущого чули (Мирний II. 347).

«Гавкаючи, собака вибріхує все зле» (Харчук: «Волинь» І. 284).

Коли к і т покине свій дім, то на нещастя.

Баран чи вівця стали символом невинности, особливо супроти вовка; звідси й християнський символ: Агнець Божий, цебто Христос.

Здавна в нас повно легендарних оповідань про різних звірів, джерелом яких були давні «Фізіологи», або й свої стародавні перекази. Так, левиця приводить мертве левиня, а батько-лев оживлює його своїм духом, і цього переказа наші проповідники часто використовували, як символ воскресення. Гадюка постить 40 день і ночей, поки скине своє линовище (по-старому «сволочь», а з нього пішла лайка). Саламандра гасить вогонь, чому й стала в нас покровителькою протипожежних робіт.

Цікаво, що кінь у найдавніших пам'ятках більшої ролі не грає, але стає частим і улюбленим за козацької доби.