Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем - Марк Менсон

1972 року він запрагнув ще однієї пригоди. Судзукі саме повернувся з мандрівки до Японії, де на нього чекали суворі культурні норми і жорстка ієрархія. Він ненавидів навчання. Не міг втриматися на роботі. Він прагнув повернутися на свій шлях, знову бути самотнім.

Для Судзукі легенда про Гіро Оноду стала відповіддю на його проблеми. Це могла бути нова пригода, сповнена сенсу. Судзукі повірив, що саме він стане тим, хто знайде Оноду. Байдуже, що команди пошуківців із Японії, Філіппін, США не змогли цього зробити. Байдуже, що місцева поліція майже тридцять років безуспішно прочісувала джунглі. Байдуже, що тисячі листівок залишилися без відповіді. Хай йому грець, цей хлопець без гальм, який покинув коледж і живе як хіпі, стане тим, хто знайде героя.

Без зброї, абсолютно не знаючись на тонкощах розвідки чи ведення тактичної війни, Судзукі подався на Любанг і занурився у джунглі самотужки. Він розробив стратегію: дуже голосно вигукувати ім’я Оноди і розказати йому, що імператор за нього страшенно хвилюється.

Судзукі знайшов Оноду за чотири дні.

На деякий час він залишився з Онодою в джунглях. На той момент партизан прожив сам понад рік, і коли Судзукі його знайшов, то був радий зустріти компаньйона. Онода засмутився, коли від надійного японського джерела почув, що відбувається у світі. Двоє чоловіків ніби як подружилися. Судзукі запитав Оноду, чому той залишався в лісі та продовжував боротьбу. Відповідь була дуже проста: йому наказали «ніколи не здаватися», от він і не здавався. Майже тридцять років він просто виконував наказ. А потім Онода спитав у Судзукі, чому такий юний хіпі подався шукати його. Судзукі відповів, що виїхав із Японії шукати три речі: «Лейтенанта Оноду, панду і Бридку Снігову Людину, саме в такому порядку».

Двоє чоловіків зійшлися в дуже цікавих обставинах: двоє шукачів пригод із добрими намірами і хибними уявленнями про славу. Ніби реальні японські Дон Кіхот і Санчо Панса, які знайшли один одного у вологій глушині філіппінських джунглів. Обидва вважали себе героями. Хоча обидва були самотні й лишилися ні з чим, нічого конкретного так і не зробивши. Онода на той момент віддав більшу частину свого життя фантомній війні. Судзукі теж нічого путнього не зробив. Він знайшов Гіро Оноду і панду, а через кілька років загинув у Гімалаях, мабуть, шукаючи Бридку Снігову Людину.

Люди часто обирають присвятити велику частину свого життя речам, які здаються непотрібними або навіть деструктивними. На перший погляд, їхні дії просто позбавлені сенсу. Важко уявити, як Онода міг бути щасливим на тому острові тридцять років, харчуючись комахами і гризунами, сплячи в багнюці, убиваючи мирних жителів десятиліття за десятиліттям. Або чому Судзукі шукав своєї смерті, без грошей, без супутників, без мети, крім як наздогнати уявного Єті.

Але у зрілі роки Онода зізнався, що ні про що не шкодує. Він стверджував, що пишається тим, який вибір зробив і як жив на Любангу. Він сказав, що це для нього честь — присвятити велику частину життя служінню неіснуючій імперії. Якби Судзукі не загинув, думаю, він сказав би те саме: що робить саме те, що має робити, і ні про що не жалкує.

Ці чоловіки обрали власні страждання. Гіро Онода обрав страждання за вірність мертвій імперії. Судзукі обрав страждання за пригоди, хай якими дурними вони були. Для обох чоловіків їхні страждання щось означали, служили якійсь вищій меті. А оскільки страждання мали сенс, чоловіки могли терпіти їх і навіть отримувати від них задоволення.

Якщо страждань не уникнути, якщо від проблем у нашому житті не втекти, то ми маємо питати себе не «як уникнути страждання», а «чому я страждаю — з якою метою?».

Гіро Онода повернувся в Японію 1974 року і став на батьківщині знаменитістю. Його почали запрошувати скрізь: і на телевізійні ток-шоу, і на радіопрограми; політики навперебій тиснули йому руку; він видав книжку, а уряд країни навіть запропонував виплатити йому чималу суму грошей.

Але те, що Онода побачив у Японії після повернення, вразило його: споживацьке суспільство, капіталізм, штучна культура, яка втратила всі традиції поваги і жертви, у яких виховувалося його покоління.

Онода намагався використати свою несподівану популярність, аби підтримати цінності старої Японії, але сам так і не зміг зрозуміти нового суспільства. Його сприймали радше як експонат, аніж як серйозного культурного філософа: японець, який ніби вийшов із часової капсули, щоб усі повитріщалися на нього, як на старожитність у музеї.

І, за іронією долі, саме тоді, а не в диких джунглях, Онода занепав духом. У джунглях його життя мало принаймні якусь мету, мало сенс. Завдяки цьому страждання можна було терпіти і навіть трошечки ними насолоджуватися. Але в Японії, яку, на його думку, населяли пусті люди, хіпі, розпусні жінки в одязі західного зразка, — у цій Японії він став віч-на-віч із невідворотною правдою: його боротьба не означала нічого. Японії, заради якої він жив і боровся, більше не існувало. Це усвідомлення прошило його так, як ніколи не прошивала жодна куля. Оскільки його страждання нічого не означало, до нього раптом прийшло усвідомлення: тридцять років минули даремно.

Тому 1980 року Онода зібрався і переїхав у Бразилію, де жив аж до смерті.

Цибулина самоусвідомлення

Самоусвідомлення схоже на цибулину. Має багато шарів, і що більше шарів ви знімаєте, то більше ймовірності, що почнете лити сльози в найневідповідніший момент.

Давайте вважати, що перший шар цибулини самоусвідомлення — це просто розуміння власних емоцій. «У такі миті я почуваюся щасливим». «У такі миті я сумую». «Це сповнює мене надією».

На жаль, є люди, які навіть цього простого рівня самовдоволення подолати не можуть. Я знаю, бо сам такий. Часом у нас із дружиною виникають такі цікаві діалоги.

Вона. Що трапилося?

Я. Та нічого. Геть нічого.

Вона. Ні, щось трапилося. Поділися зі мною.

Я. Та все в мене добре. Чесно.

Вона. Упевнений? Я бачу, що ти засмучений.

Я (нервово сміюся). Справді? Та ні, в мене все добре, серйозно.

/Минає півгодини…/

Я…Тому я такий в біса розлючений! Він так поводиться, наче мене взагалі не існує.

У всіх нас є емоційні «сліпі плями». Часто вони покривають емоції, яких у дитинстві нас учили не виказувати, бо вони «нечемні». І тільки після років практики й зусиль люди навчаються визначати «сліпі плями» в самих собі, виражати