Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем - Марк Менсон
Усі ці казки, що «кожна людина може стати винятковою і величною», — це просто погладжування вашого его. Це слова, які залишають солодкий присмак на язику, але насправді виявляються ні чим іншим, як порожні калорії, від яких ви емоційно товстієте й надуваєтеся. Це славнозвісний біґ-мак для ваших мізків і серця.
Квиток до емоційного здоров’я такий самий, як до фізичного: їсти овочі, тобто приймати легкі та прості житейські істини. «Ваші дії не надто важливі перед лицем цілої світобудови». «Ваше життя майже завжди буде нудним і нецікавим, і в цьому немає нічого страшного». Спочатку ці овочеві страви вам не смакуватимуть. Зовсім. Ви всіма правдами і неправдами будете намагатися їх не їсти.
Але раз споживши цю їжу, ви відчуєте, як ваше тіло сповнюється енергією і життям. І з часом постійні крапання на мізки — «будь надзвичайним», «стань крутим» — стікатимуть із вас як із гуски вода. Зникнуть стрес і тривога від того, що ви постійно почуваєтеся неправильним і постійно мусите щось доводити. А коли усвідомите і приймете власну посередню реальність, відчуєте себе вільними і спокійно робитимете лише те, що хочеться вам. А не будете потерпати від чийогось осуду і завищених очікувань.
Ви почнете більше цінувати прості речі у вашому житті: радіти звичайній дружбі, створювати прості речі, допомагати іншим у біді, читати гарну книжку, сміятися разом із кимось справді важливим для вас.
Звучить нудно, правда? Бо це звичайні речі. Але, можливо, вони звичайні не просто так. Це те, що справді важливе.
Розділ 4
Цінність страждання
Наприкінці 1944 року після майже десяти років війни удача повернулася до Японії спиною. Економіка країни ледве животіла, війська були розкидані по всій Азії, тихоокеанські колонії сипалися як доміно під наступом армії США. Здавалося, поразки не уникнути.
26 грудня 1944 року молодшого лейтенанта японської імперської армії Гіро Оноду направили на маленький острів Любанг на Філіппінах. Йому було наказано докласти всіх зусиль, аби хоч трохи стримати наступ збройних сил США, битися до кінця і за жодну ціну не підкорятися. І сам Онода, і його командир знали, що це була, по суті, самогубна місія.
У лютому 1945 року американці прибули на Любанг і захопили острів, бо мали значну чисельну перевагу. За лічені дні всіх японських солдат або взяли в полон, або вбили, тільки Оноді і трьом його соратникам вдалося заховатися у джунглях. Вони розпочали партизанську війну проти військових США і місцевого населення.
Через півроку в серпні США скинули атомні бомби на Хіросіму і Нагасакі. Японія здалася, і найкривавіша війна в історії людства дійшла до свого драматичного завершення.
Але на багатьох тихоокеанських островах залишилися тисячі японських солдат, які, як і Онода, ховалися у джунглях і не знали, що війна скінчилася. Вони продовжували нападати і грабувати місцеве населення. Це була реальна проблема для Східної Азії, яка відбудовувалася після війни. Тому уряди кількох країн вирішили взятися за розв’язання ситуації. За підтримки японського уряду американські військові скинули над тихоокеанськими островами тисячі листівок, де було написано, що війну закінчено і час повертатися додому. Онода і його побратими теж знайшли і прочитали ці листівки, але, на відміну від інших солдатів, вирішили, що це фальшивки, пастка від американців, які тільки і мріяли виманити партизанів із джунглів. Онода спалив листівки і разом зі своїми людьми продовжував ховатися і час від часу нападати на місцевих мешканців.
Минуло п’ять років. Листівок більше не скидали, майже всі американські солдати давно повернулися додому. Мешканці острова Любанг намагалися повернутися до звичного життя, своїх ферм і риболовлі. Але з джунглів нікуди не подівся Гіро Онода зі своїми хлопцями-молодцями. Вони продовжували час від часу вбивати фермерів, палити їхні врожаї, красти худобу і карати на горло тих необачних, які заходили в джунглі надто глибоко. Уряд Філіппін виготовив і розкидав нові листівки. У них було написано: «Виходьте. Війна скінчилася. Ви програли».
Але і ці листівки партизани проігнорували.
1952 року уряд Японії зробив іще одну, останню, спробу повернути своїх солдатів, які досі ховалися на тихоокеанських островах. Цього разу літаки скидали листівки з фотографіями їхніх родичів, а також зверненням від самого імператора. Проте в правдивість цих листівок Онода теж відмовився вірити. Він знову подумав, що це підступ американських військових. Разом із побратимами він продовжив боротьбу.
Минуло ще кілька років, і філіппінські селяни, ситі по саме горло нападами й терором, озброїлися і почали атакувати японців у відповідь на їхні напади. Надійшов 1959 рік, і одного з Онодиних напарників убили, а другого захопили в полон. А ще через десять років останнього побратима Оноди, Козуку, було вбито під час перестрілки з місцевою поліцією, коли він саме підпалював рисові поля. Він досі воював проти філіппінців — через чверть століття після закінчення війни!
Онода, який на той момент більше ніж півжиття провів у джунглях Любанга, залишився зовсім самотнім.
1972 року інформація про смерть Козуки досягла Японії і спричинила там справжній переполох. Японці-бо думали, що останній солдат повернувся після війни додому ще кілька років тому. Японські медіа почали запитувати: якщо Козука залишався на Любангу аж до 1972, то, можливо, живий був і Онода, останній «уламок» Другої світової війни? Того самого року уряди Японії й Філіппін об’єднали зусилля і сформували команди, які вирушили на пошуки таємничого молодшого лейтенанта, який перетворився частково на міф, частково на героя, а частково на привида.
Але команди нікого не знайшли.
Минали місяці, історія про лейтенанта Оноду перетворювалася на японську легенду про героя війни, який був занадто безумним, щоб існувати насправді. Багато хто романтизував цей образ. Багато хто критикував. Дехто вважав, що це просто казка для тих, хто досі хотів вірити в Японію, яка зникла багато років тому.
Десь у той час про Оноду почув молодий японець Норіо Судзукі. Він був любителем пригод, дослідником і трошки хіпі. Судзукі народився вже після війни. Він покинув навчання і чотири роки мандрував автостопом по Азії, Близькому Сходу й Африці. Спав на лавках, у машинах незнайомців, у в’язничних камерах
