Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Наступні покоління українських інтелектуалів XIX ст. такий стан справ влаштовував менше. Письменники, літературні критики й публіцисти середини і другої половини XIX ст. — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Драгоманов та ін. — ясно визнавали реальність цієї проблеми й обговорювали різні статегії її подолання. (Це могло б стати темою цікавого дослідження з літературної соціології.) Українська література виросла понад рівень “літератури для домашнього вжитку” і почала проявлятися як повна національна література лише на зламі XX ст. До цього спричинилися, з одного боку, помітна інтенсифікація літературного процесу і постання плеяди обдарованих письменників, які розширили тематичні й стилістичні рамки української літератури. З другого боку, не менше значення мала поява української наукової та журналістської прози і дедалі ширше вживання української мови в школах та в громадському й офіційному житті австрійських провінцій — Галичини й Буковини. На далеко більших землях Наддніпрянської (підросійської) України прорив української мови в сферу освіти і громадського життя відбувся лише після падіння царизму, 1917 р.

Теза про те, що повнота або неповнота літератури визначається її соціальною функцією, означає, що ця проблема не є суто літературною, а радше соціологічною та політичною. Чижевський мав цілковиту рацію, твердячи, що неповнота літератури відображає неповноту нації. Далі я провадитиму обговорення цієї проблеми у площині соціально-політичної історії, зосереджуючись на відмінностях між “історичними” й “неісторичними” націями.

Поняття “неісторичної” нації може видатися суперечністю в термінах: нація, як і кожна інша соціальна група, існує в часі, тому неминуче є історичною. Таке заперечення можна спростувати на двох рівнях. По-перше, не кожне тривання в часі посідає властивість “історичності”. Еволюція природних видів або життя колонії “соціальних” комах не можуть уважатися історичними, оскільки їм бракує специфічно людського елемента — свідомості. Людина наділена розумом і свідомістю; отже, кожна людська спільнота є до певної міри історичною. Проте спосіб існування примітивних племен та етнічних груп має лише рудиментарну, зародкову історичність. Потенційна історичність стає дійсною лише тоді, коли спільнота досягає самоусвідомлення. По-друге, у контексті східноєвропейської й балканської історії XIX ст. відмінність між історичними й неісторичними народами має окреме, специфічне значення, що його ми з’ясуємо нижче. Термін “неісторичності” нації можна замінити на інші: так, Михайло Драгоманов говорив про “плебейські” нації і залічував українців до їхнього числа[7]. Я вважаю терміни “плебейські”, “неповні” і “неісторичні” більш-менш взаємозамінними, хоча сам надаю перевагу останньому та його антонімові — “історична нація”.

Звідки походить це розрізнення? Я не досліджував спеціально цієї проблеми, але переконаний, що професор Грабович помиляється, приписуючи його авторство Гердерові (с. 510). Для такого приписування немає достатніх підстав, якщо зважити на антидержавницьку поставу Гердера і прославлення ним народу та народної культури[8]. Так само це поняття не має нічого спільного з химерними расовими теоріями Гобіно, як припускає Грабович. Здається, розрізнення націй “історичних” і “неісторичних”, хоча спершу теоретично й осмислене Гегелем, набуло самостійного значення в юридичній і адміністративній практиці Габсбурзької імперії. На час революції 1848 р. ці терміни вже зустрічалися в публіцистичній літературі. У гарячці політичних дискусій ними неминуче зловживали з полемічною і пропагандивною метою. Серед тих, хто цим грішив, знаходимо співтворця т. зв. “наукового соціалізму” Фрідріха Енгельса[9]. Проте такі зловживання не позбавляють цієї концепції об’єктивних історичних підстав. Роберт А. Канн, видатний авторитет із національних проблем у Габсбурзькій імперії, поділяє народи Австро-Угорщини на дві категорії: “національні групи з самостійною національною історією” і “національні групи без самостійної національної історії”. До перших він зараховує німців, угорців, чехів, поляків, хорватів та італійців; до других — словаків, сербів, словенців, румунів і русинів (українців)[10]. Так само Гю Сітон-Вотсон розрізняв “старі сталі нації Європи” та “нові нації”, до числа яких він відносив і українців[11].

Але в чому саме полягає ця відмінність? Чи визначає її наявність або відсутність самостійної національної держави? Професор Грабович критично зауважує: “Оскільки польська нація втратила політичну незалежність, то в XIX ст. її також треба було б назвати неповною...” (с. 510). У цьому місці Грабович підходить близько до самої суті проблеми, але він не вловив найістотніший її момент.

Це, звичайно, правда, що на політичній карті Європи XIX ст. не можна було знайти самостійної польської держави. Ми, проте, не повинні забувати, що польська держава частково вижила у формі наполеонівського Великого Варшавського герцогства, а згодом Конгресового королівства. З 1860-х років поляки користувалися в Галичині широкою політичною та культурною автономією, що наближалася до своєрідного замінника держави. Існування польської нації було чітко визнане великими державами у Віденському мирному договорі 1815 р., і європейська громадська думка у всі часи сприймала його як природне явище. Що більш важливо, сама польська спільнота мала тягле почуття національної самобутності, що знайшла вияв у безперервному ланцюгові політичних акцій і в багатому, розмаїтому культурному житті.

Доходжу висновку, що вирішальним фактором в існуванні т. зв. історичних націй було збереження, незважаючи на втрату незалежності, репрезентативної провідної верстви як носія політичної свідомості та “високої” культури. Здебільшого, як у випадках з Польщею та Угорщиною, ця провідна верства складалася з земельної знаті. Проте грецькі фанаріоти{34} є прикладом верстви купецької аристократії, яка виконувала ті ж самі функції. Натомість неісторичні нації втратили (або ніколи не мали) репрезентативний клас і були зведені до безмовної народної маси, з невисокою національною свідомістю (чи взагалі без жодної) і культурою переважно народного характеру. Це розрізнення не є довільною теоретичною побудовою, бо воно базується на емпіричній історичній реальності.

Професор Грабович заперечує чинність цього критерію. Він твердить, що прийняття цього критерію призвело б до абсурдного висновку, буцімто “кожна нація, яка коли-небудь “втратила” еліту чи панівну верству у війні або революції (чеська, французька, російська, китайська тощо), мала б бути “неповною” (с. 510). Тут Грабович плутає дві зовсім не схожі між собою історичні ситуації: зміну складу національної еліти внаслідок внутрішньої революції і повне (чи майже повне) винищення національної еліти в результаті чужинецького завоювання. Вивчаючи історію французької, російської та китайської революцій, ми бачимо, як традиційну еліту скидає і заступає нова еліта цієї самої національності. До того ж революційна еліта звичайно поглинала значну частину традиційної еліти (спадає на думку спостереження Вячеслава Липинського, що перемогли лише ті революції, які підтримала дисидентська частина колишньої правлячої верстви)[12]. Таким чином у випадку