Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

місце. Поразка фашизму й комунізму, прогрес у втіленні ідей лібералізму вивів світові держави з історичної сцени. Конфлікти ще можуть залишитись, і перш за все на етнічній і націоналістичній основі, але для історично значущих конфліктів необхідні великі держави, які якраз вже й відійшли у «постісторію». Кінець історії, за Ф. Фукуямою, сумний. Злету надихаючих ідей місця не буде, будуть нудні повсякденні турботи навколо безконечних технічних удосконалень, навколо зберігання природи й задоволення запитів споживача; у «постісторичний» період не буде ані мистецтва, ані філософії, залишиться тільки музей людської історії, що буде ретельно охоронятись.

На проблеми, яких торкався Ф. Фукуяма, невдовзі відгукнувся інший відомий американський політолог і соціолог Семюел Хантінгтон. Резонанс отримала його стаття «Зіткнення цивілізацій?» (1993). Цивілізацію він визначає як найвище культурне утворення, що характеризується об’єктивними елементами (мова, спільна історія, релігія, звичаї, суспільні інститути) і суб’єктивною самоідентифікацією людей. Автор вважає, що цивілізаційна ідентичність буде відігравати все більш важливу роль у майбутньому й світ буде формуватись в значній мірі під впливом взаємодії 7-8 головних цивілізацій (західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуська, слов’яно-православна і, можливо, африканська). Якщо Ф. Фукуяма вбачав кінець історії у тенденції до припинення конфліктності на основі політичних і ідеологічних розбіжностей, то С. Хантінгтон попереджає, що рано говорити про кінець значних історичних зрушень, оскільки тепер на перший план можуть вийти конфлікти, які до часу жевріють у надрах більш глибинних протиріч, протиріч цивілізаційного порядку.

Тематично до згаданої статті відноситься й книга С. Хантінгтона «Зіткнення цивілізацій і зміна світового порядку», яка була опублікована у 1996 р., а також витяг з цієї книги у вигляді журнальної статті в одному з відомих американських часописів. Автор вважає хибною тезу про те, що «сучасне суспільство з необхідністю наближається до одного типу, західного типу, тобто сучасна цивілізація - це західна цивілізація, а західна цивілізація - це сучасна цивілізація»[354]. Західна цивілізація має ряд визначальних характеристик, які роблять її унікальною й тому неповторною. Незахідні суспільства запозичують в кращому випадку лише суто зовнішні ознаки сучасності (науку, техніку, технології) й не сприймають або свідомо відкидають глибинні атрибути «західності», до яких автор відносить нарізне існування світської та духовної влади, владу закону, соціальний плюралізм і громадянське суспільство, наявність представницьких органів, індивідуалізм і традицію індивідуальних прав та свобод тощо. Практика «модернізації» й економічного розвитку незахідних країн показує останнім часом, що вони аж ніяк не наближаються до Заходу, а часто-густо навпаки інтенсивно відроджують свої культурні традиції, так що «потужні тенденції повернення до традицій підривають віру в те, що західна культура стане світовою культурою.., то ж для Заходу настав час відкинути ілюзії універсалізму і сприяти зміцненню, згуртованості та життєздатності своєї цивілізації у світі інших цивілізацій»[355].

Отже, з давніх часів відносно спрямованості історії мають місце суперечливі підходи: накопичуються аргументи як на користь визнання загальної «логіки» історичного процесу, так і на користь її спростування, додаються, співставляються й відповідно інтерпретуються численні факти з минулого й сучасного життя людства та окремих суспільств, адже багата подіями історія відкриває тут безмежні можливості. За таких обставин, виправданим було б зайняти виважену й помірковану позицію - уважно, й разом з тим критично, вивчити й оцінити кожний аргумент, усвідомити життєву значущість для людей самої проблеми спрямованості їх історичної долі і ... тим поки що задовольнитись, бо тільки подальші події вималюють вектор руху історії на дещо більшу відповідність тому чи іншому підходу. Та і в цьому разі висновки можуть мати суто прогностичний, а значить проблематичний, характер. Проблема спрямованості історії відноситься до ряду вічних, трансцендентних проблем, коли йдеться про пошук шляхів від сущого в сьогоденні або в минулому до належного в майбутньому.

Література:

1. Анкерсмит Ф. Р. Возвышенный исторический опыт. - М.: Европа, 2007. - 612 с.

2. Арон Р. Избранное: Введение в философию истории. Пер с фр. - М.: ПЕР СЭ; СПб.: Университетская книга, 200. - 543 с.

3. Арон Р. Избранное: Измерения исторического сознания. - М.: РОССПЭН, 2004. - 528 с.

4. Блок М. Апология истории или ремесло историка. - М.: Наука, 1973. - 232 с.

5. Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. - Москва- Киев: «REFL-book» - «ИСА», 1994. - 656 с.

6. Габермас Ю. Про суб’єкта історії. Деякі міркування щодо хибних альтернатив // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. - К.: Лібра, 1999. С. 346-354.

7. Гобозов И. А. Введение в философию истории. - М.: ТЕИС, 1999. - 363 с.

8. Гегель Г. В. Ф. Философия истории. - СПб.: Наука, 1993. - 479 с.

9. Гемпель К. Г. Функция общих законов в истории // Вопросы философии. - 1998. - №10. - С. 88-97.

10. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. - М.: Наука, 1977. - 703 с.

11. Зильберман Д. Б. Традиция как коммуникация: трансляция ценностей, письменность // Вопросы философии. - 1996. - №4. - С. 72-105.

12. Зиммель Г. Проблема исторического времени. Проблемы философии истории. К вопросу о философии истории // Зиммель Г. Избранное. Т. 1. Философия культуры. - М.: Юристъ, 1996. - С. 517-537.

13. Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу. - К.: Дух і літера, 2005. - 380 с.

14. Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії. - К.: Дух і Літера, 2006. - 436 с.

15. Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография. - М.: Наука, 1980. - С. 5-320.

16. Мегилл А. Историческая эпистемология. - М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2007. - 480 с.

17. Мудрагей Н. С. Философия истории Дж. Вико