Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

з природою.- «Ти визнаєш, що благо згідне з природою, бо це його властивість, але визнаєш і те, що є інші, згідні з природою, речі, які, однак, не назвеш благом. То як це можливо, щоб одне було благом, друге - ні? Як можливо, щоб одне могло набути іншої властивості, раз одному й другому притаманна така важлива спільна ознака - згідність із природою?» - Можливо, з огляду на величину. Не новою є думка, що багато дечого, зростаючи, змінюється. Був хтось немовлям - став дорослим, і його властивість стала іншою: немовля нерозумне, дорослий - розумний. А дещо завдяки приростові змінюється не тільки на щось більше, але й у щось інше.- «Що збільшується, те не стає чимось іншим; чи наллєш вино у дзбанок, а чи в бочку - байдуже: і в одній, і в другій посудині вино залишиться вином. Лизни меду з ложки, лизни з миски - він буде таким же солодким і тут, і там».- Але ж твої приклади - то цілком щось інше: якість усіх тих речей, про які згадуєш, залишається однаковою, хоч би як збільшувалися самі речі. Адже є такі речі, що при будь-якому збільшенні зберігають свій рід і свою властивість, але є ще й такі, що їх перемінює у щось інше лишень остання з ряду додача, вибиваючи на них мовби свіжу мітку - нову, не властиву їм досі якість. Лише останній камінь створює склепіння - той, який вклинився поміж два ввігнуті боки й поєднав їх собою в одну цілість. То чому так багато важить остання, хай і невеличка, додача? Тому, що вона вже не побільшує, а виповнює. А деякі речі поступово позбуваються попереднього вигляду, набуваючи в той же час нового. Коли хтось подумки довго відсуває межі якогось предмета і врешті втомлюється, спостерігаючи його великість, то каже, що він безмежний,- і той предмет уже цілком інший, ніж був тоді, коли здавався великим, але все-таки обмеженим. Так само, коли думаємо про те, що якась річ важко піддається поділу, і коли та трудність наростає, то це, врешті, дає нам уявлення про неподільність. Так само і від того, що ледь-ледь, насилу рухається, переходимо до чогось непорушного. Не інакше й тут: щось було згідне з природою, але зростання величини переносить на нього іншу властивість і робить його благом.

Бувай здоров!

ЛИСТ СХІХ

Сенека вітає свого Луцілія!

Хоч би скільки разів мені пощастило на якусь знахідку, ніколи не чекаю, поки скажеш: «Це для спільного вжитку!» - сам собі це кажу. Спитаєш мене, що то за знахідка? Ширше підставляй полу: нагодився чистий зиск. Навчу, в який спосіб ти б міг якнайшвидше розбагатіти, а тобі ой як кортить почути про те! Та й не диво: найкоротшою дорогою виведу тебе до найбільших багатств. Тобі, одначе, знадобиться позикодавець: щоб зайнятись торгівлею, мусиш узяти в борг. Але я не хочу, щоб ти це робив через посередника, щоб твоє ім'я заяложував якийсь там махляр. Я маю для тебе готового до послуг вірителя - його вказав Катон: «Бери в борг у себе самого». Хай би в нас була якась там крихта - того вистачить, якщо по те, чого нам бракне, звертатимемось до себе самих. Адже нема жодної різниці, мій Луцілію, чи ти матимеш якусь річ а чи просто її не бажатимеш. І тут, і там кінцевий підсумок однаковий: не будеш мучитися. Я не вимагаю, щоб ти відмовляв у чомусь природі: її не подолаєш, вона вперто домагається свого; але знай одне: що виходить за її межі, те позичене, а не конечне. Я голодний: треба щось з'їсти; а яким буде хліб - із полби чи з пшениці - для природи це байдуже: вона домагається, щоб шлунок наповнили, а не щоб йому догоджали. Хочу пити,- а чи зачерпну воду з сусіднього озерця, чи ту, що я обклав її снігом, аби була студеною від позиченого холоду,- для природи байдуже. Вона велить одне: вгамувати спрагу; а з якого кухля питимеш: золотого, кришталевого, порцелянового чи просто з пригорщі(1) - те, кажу ще раз, для природи байдуже. Дивись на межу, яка накреслена всьому сущому,- й відмовишся від зайвого. Нагадає про себе голод - сягну рукою по щось найближче; він сам присмачить усе, хоч би що я взяв: голодний нічим не гордує.

Хочеш знати, що мене так утішило? Прекрасно, на мій погляд, сказано: «Мудрець - найпильніший шукач природних багатств».- Відмовиш на те: «З порожньої тарілки мене частуєш. Як це так? Я вже наготував, було, коші. Озирався, на яке б то море податися в торгових справах, скільки грошей взяти у відкуп, яких товарів закупити. Хіба то не обман: пообіцяти золоті гори, а навчити вбогості?» - Виходить, ти вважаєш убогим того, хто не знає, що таке нестача? - «Не знає, завдячуючи собі й своїй терпеливості, а не фортуні».- Не хочеш визнати його багачем тільки тому, що його багатства невичерпні? Волієш мати багато чи мати достатньо? Хто багато має, той більшого жадає, а це - доказ того, що він ще далекий від достатнього. Хто ж має достатнє, той домігся того, що ніколи не випадає на долю багача,- він сягнув межі. А може, ти цього не вважаєш багатством лише з тієї причини, що через нього ніхто не був оголошений поза законом, що через нього нікому не підсипали отрути ні син, ані жона, а ті, хто ним володіє, спокійні навіть у час війни, а під час миру - дозвільні; через те, що володіти таким майном не є небезпечно,- а розпоряджатись ним - неважко? - «І все ж не вельми багатим є той, кого липі холод не діймає, не мучать голод та спрага!» - Навіть Юпітер не багатший від нього! Що достатнє, те ніколи не може бути малим, а що недостатнє - великим. Після перемоги над Дарієм, після підкорення індійців Александр - убогий. Хіба неправда? Все ще вишукує, що б то собі привласнити, нишпорить по чужих морях, посилає за океан усе нові й нові судна, ламає, скажу так, огорожі самого світу. Чого навіть природі достатньо,- мало людині! Знайшовся такий, хто, здобувши все, захотів ще чогось. От наскільки ми осліпнули розумом, от наскільки, осягнувши чогось, забуваємо, з чого почали! Він, недавній - і не без суперечок - володар скромного закутка, сягнувши краю землі й повертаючись уже належним йому світом,-