💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Наука, Освіта » Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Читаємо онлайн Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
тривогу у радянських керівників. “У доповіді на XVII з’їзді КПРС 10 березня [1939 р.] Сталін, висміюючи саму ідею, що країну населенням з 30 млн. чоловік (Радянську Україну) можна приєднати до регіону з 700 000 чоловік (Карпатська Україна), все ж таки присвятив незвичайно довгий пасаж цій явно сміхотворній пропозиції “злиття слона з комарем”. Існують поважні причини припускати, що Карпатська Україна була пробним каменем у німецько-радянських відносинах. Дозвіл Гїтлера на окупацію Карпатської України Угорщиною, яка сталася всього за декілька днів після доповіді Сталіна, проклав дорогу для взаємозближення Берліна та Москви і німецько-радянського пакту від 23 серпня 1939 р. Магочі не згадує історичної доповіді Сталіна, і взагалі він виказує мало розуміння важливості проблеми Карпатської України напередодні вибуху другої світової війни.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ{104}

Розповідь про стан українського національного руху напередодні першої світової війни можна почати з аналізу двох подій, які відбулися на початку 1914 року майже одночасно у Києві та Львові, столицях українських земель у Росії та Австро-Угорщині відповідно.

Міністр внутрішніх справ Росії Микола Маклаков заборонив публічно відзначати століття від дня народження національного поета України Тараса Шевченка (1814–1861). 10–11 березня (за новим стилем) у Києві пройшли демонстрації протесту. Організовані студентським комітетом, вони дістали широку підтримку серед населення, й число демонстрантів вимірювалося десятками тисяч. Щоб розсіяти натовп, влада змушена була вдатися до кінної поліції та загонів козаків. Подібні виступи відбулися і в інших містах України. Вони стали першим свідченням того, що національний рух на середньо-східній (Підросійській або Наддніпрянській) Україні вилився на вулиці. Про події 10–11 березня широко інформувала російська преса, вони стали приводом до дебатів у Думі. Російскі делегати висловлювали побоювання в зв’язку з цим разючим виявом сили українського руху.

Один з організаторів київських демонстрацій Микола Ковалевський так відгукувався про них у своїх спогадах:

“Це був імпонуючий перегляд зросту українських національних сил. Ці демонстрації були показником глибоких змін у самій структурі українського визвольного руху. Це вже не було етнографічне культурництво з його аматорськими виставами, вишивками і сентиментальними мелодрамами... Нові сили увійшли до українського визвольного руху, і він став дійсно масовим в точному значенні цього слова”[690].

За яких три тижні до того, у Львові 14 лютого сталася ще одна пам’ятна подія: Галицький сейм прийняв новий крайовий статут і новий крайовий виборчий закон. Українці отримали 27,2% місць у сеймі (таке саме співвідношення місць, як вони від 1907 р. мали у галицькому представництві в Австрійському парламенті) і два місця з восьми у Крайовому Виділі (Landesausschuss). Всі ці реформи далеко не задовільняли того, що могли б законно вимагати українці з огляду на статистичні дані: вони становили 42% з восьмимільйонного населення краю. Але все ж монополія влади, якою поляки в Галичині володіли впродовж десятиліть, була нарешті підірвана.

Кость Левицький, лідер Української національно-демократичної партії в Галичині і головний посередник з українського боку у переговорах 1914 р., дав таку оцінку:

“Оце була перша [польско-українська] історична угода, яка мала вигляди бути епохою у визвольних змаганнях нашого народу... [Ці реформи] мали стати зародком майбутньої політичної автономії українського народу”[691].

І київські демонстрації, і реформа галицького крайового статуту знаменували певний прорив: на Наддніпрянській Україні національний рух став набувати масового характеру; на західній, австрійський території — завоював частину політичної влади. Щоб мати змогу належним чином оцінити значення цих подій, мусимо коротко оглянути розвиток українського національного руху, від його витоків аж до передодня першої світової війни, наголошуючи на тих фактах, які або сприяли його прогресові, або сповільнювали його[692].

Зародження модерного українського національного руху хронологічно можна віднести до початку 19 століття, а географічно — до т. зв. Лівобережжя, тобто Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній. У цьому краї ще збереглися традиції колишньої козацької автономії. Майже всі перші поборники відродження України належали до лівобережного дворянства, нащадків колишньої козацької старшини. Спочатку цей рух був зовсім аполітичним і виражався в історичних, фольклорних, мовних дослідженнях, а також у літературних (переважно поетичних) творах, написаних народною українською мовою. Ця культурницька діяльність була неофіційно пов’язана з Київським та Харківським університетами, заснованими відповідно у 1805 р. та 1834 р.

Наступною стадією в розвитку українського руху стала його політизація. Вирішальний крок у цьому напрямку зробила група молодої київської інтелігенції, відома як Кирило-Мефодіївське Братство (1846–1847). З цього гуртка вийшла перша сучасна українська політична програма, кульмінаційним пунктом якої була візія майбутньої вільної Української республіки як члена демократичної слов’янської федерації. Кирило-Мефодіївська програма наголошувала на скасуванні кріпацтва та ліквідації класової нерівності. Таке поєднання національних і соціальних інтересів залишалося й надалі характерною рисою українського національного руху, надаючи його ідеології виразного народницького забарвлення. Членом Братства був геніальний поет Тарас Шевченко, пророк і невмирущий символ українського визвольного руху[693].

Попередній короткий виклад показує, що українське відродження йшло шляхом, характерним і для деяких інших націй, що зароджувались у Східній Європі. Наприклад, у випадку з чехами першою стадією теж було аполітичне, культурне відродження, а другою — політизація національного руху. Проте процес формування нації на Україні був, беззаперечно, запізнений порівняно з іншими східноєвропейськими країнами, перед якими стояло аналогічне завдання. Шд “формуванням нації” я розумію проникнення національної ідеї у всі прошарки населення, перетворення етнічної маси на культурно й політично свідому національну спільноту. При цьому треба враховувати відносно сповільнений розвиток українського національного руху.

Немає підстав припускати, що прагнення утвердитися як нація серед українців було у своїй основі слабшим, ніж серед інших новонароджуваних націй. Але, можливо, жодному іншому національному рухові не доводилося долати таких великих перешкод. Головним, хоч і не єдиним, джерелом цих труднощів була політика Росії щодо України. Назагал деспотична та централізаторська природа російського самодержавства відома надто добре, тому немає потреби говорити про неї докладно. Але його ставлення до України відзначалось певними особливими рисами, які виходили поза імперський стандарт щодо інших неросійських народів. Головним принципом політики царської Росії стосовно України було заперечення самого факту існування окремої української національності. Згідно з офіційною доктриною, український народ вважався “малоросійською” племінною гілкою триєдиної руської нації. З цієї засадничої тези випливало два висновки. По-перше, особи українського похоження, які хотіли зректися своєї національності і прийняти “загальноросійську” (“общерусскую”) концепцію, не підлягали дискримінації. По-друге, систематичних і нещадних переслідувань зазнавали всі особи та товариства, які утверджували українську національну самобутність чи то в політичній, чи в культурній сфері. Це стосувалося навіть

Відгуки про книгу Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: