Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
Бувай здоров!
ЛИСТ СХV
Сенека вітає свого Луцілія!
Не хочу, мій Луцілію, щоб ти надто клопотався добором слів чи їхнім порядком: маю для тебе важливіше заняття. Шукай, про що писати, а не як писати. І то не так писати, як думати, про що пишеш, аби продумане ти міг глибше засвоїти, мовби припечатати. Коли зауважиш, що чиясь мова пильно вигладжена, то знай: у того писаки й душа зайнята дрібницями. Великий муж викладає свої думки і недбаліше, й впевненіше. Про що б він не говорив, те вражає силою переконання, а не старанністю виголошення. Ти знаєш чепуристих молодиків, що плекають бороду й чуприну,- вони мовби тільки-но добуті зі скрині: від них марно чекати чогось мужнього, цілісного. Мова - образ духу: якщо вона гарненько підстрижена, підрум'янена, оздоблена, то це певна ознака того, що й дух - далекий від щирості, що й він не без вад. Вишуканість - прикраса не для мужів.
Коли б то було можливо побачити душу доброчесного мужа,- яким прекрасним, яким бездоганним, яким величним і погідним обличчям заясніла б вона перед нами! Як виблискувала б у ній і справедливість, і хоробрість, і поміркованість, і розважність! Скільки сяйва, крім того, додали б скромність, стриманість, вибачливість, щедрість, товариськість, а ще (хто б у те повірив?) рідкісний дар у людини - людяність! А передбачливість, а розуміння речей, а благородність, найвища з-поміж тих якостей, скільки б то - о добрі боги! - скільки б то й вони ще додали тут своєї краси, своєї величі й поваги! Яке то чудове було б поєднання - милого з достойним! Не було б такої людини, яка б не визнала, що не тільки любові, а й шани гідна та душа. Коли б хтось узрів її обличчя - натхненніше, про-мінніше від тих, які звик бачити поміж людом,- чи не став би наче вкопаний, чи не заціпенів би, мов при зустрічі з божеством? Чи не благав би одним лиш порухом губ, аби йому дозволено було ту з'яву споглядати? А тоді, спонуканий погідністю її погляду, чи не схилив би перед нею чоло, не благав би смиренно, не дивився б довго, спрямувавши зір угору,- бо вона значно вища від усього, що ми звикли бачити серед нас,- до її, хоч і спокійних, але живим огнем сяючих очей? Чи, врешті, не повторив би шанобливо й зворушено слова нашого Вергілія:
Як мені, діво, назвати тебе? Ні лицем ти не схожа
До земнородних, ні слово твоє не звучить, як у смертних...
Хто б не була ти,- щасти тобі, й наші влагіднюй турботи!
Й вона прийде, і полегшить турботи, якщо захочемо її шанувати. А для цього не треба розтинати туші вгодованих биків, не треба завішувати стіни святинь золотом і сріблом, а скарбону набивати грішми - треба плекати праведні, благочесні помисли.
Кожен, повторюю, запалав би до неї любов'ю, якби нам пощастило її побачити. А наразі чимало всього стоїть на заваді: то засліплює нам очі надмірним блиском, то вповиває їх темрявою. І все-таки, коли б ми захотіли звільнити від перешкод зір нашої душі, як очищуємо ліками очі й вигострюємо бачення, то могли б спостерегти доброчесність, навіть коли вона захована в тілі, навіть коли ослонена вбогістю, обложена зневагою чи погордою; ми спостерегли б ту красу, кажу ще раз, навіть якби вона була під якимось брудом. І навпаки, ми помітили б нікчемність і млявість нещасної душі, навіть якби нам заважав потужний блиск променіючого довкіл багатства і різало вічі оманливе сяйво почестей і великої могутності. Ось тоді б ми й зрозуміли, наскільки жалюгідним є те, що подивляємо, наскільки й самі ми подібні до дітваків, для яких будь-яка забавка - це щось найцінніше: якийсь там куплений за шеляга ланцюжок для них буває дорожчий від батьків чи братів. Справді, яка ще різниця між тими дітьми й нами, крім тієї, як зауважує Арістон, що нам відбирають глузд якісь малюнки й статуї і що наша глупота нам коштує набагато дорожче? їх тішать знайдені на узбережжі гладенькі розмаїті камінці, нас - величезні колони різнобарвних відтінків, привезені з єгипетських пісків чи з африканських пустель,- опори, що підтримують крівлю чи то портика, чи гостинного покою, де за обідом може зібратися хоч ціле місто. Ми захоплюємося стінами, що викладені тонкими мармуровими плитами, хоча знаємо, що під тими плитами приховано,- самі ж напускаємо на себе туману. А позолочуючи крівлі, хіба не радіємо обманові? Адже знаємо, що під тією позолотою - нікчемне дерево. Тонкий оздобний пласт окриває не лише стіни й стелю; всі ті, що так гордо ступають перед тобою, хизуються позолоченим щастям. Приглянься - і знатимеш, скільки зла під тоненькою платівкою достойності.
Та сама річ, яка не дає й хвилини дозвілля стільком урядникам, стільком суддям, річ, яка стількох же й робить урядниками й суддями,- гроші - відколи почали бути в шані, відтоді занепала шана до всього, що тієї шани заслуговує: по черзі, то набуваючи щось, то збуваючи, ми не питаємо «що то таке?», а «в якій ціні?» Відповідно до плати ми порядні, відповідно до плати - непорядні. Йдемо за чесністю, поки вбачаємо в ній якийсь зиск, готові одвернутись від неї, якщо злочини пообіцяють нам щось більше. Батьки навчили нас захоплюватися золотом і сріблом; прищеплена ще в дитячому віці жадоба, закоренившись, розрослася разом з нами. Незгідливий щодо всього іншого, народ одностайний в одному: на гроші дивляться, мов на якісь святощі, багато грошей зичать своїм близьким; гроші, наче вони є найціннішим надбанням людини, приносять у дар богам, коли хочуть засвідчити їм свою вдячність. А далі звичаї докотились до того, що вбогість викликає у людей хіба прокльони та погорду: багаті її зневажають, убогі ненавидять.
А тут і поети зі своїми віршами - ще й жару підкидають до наших пристрастей: так уже вихваляють багатства, начебто в них - єдина окраса й
