Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
Спираючись на щойно викладені міркування, видається підставним вважати, що моральна шкода — це приниження оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні стани й процеси.
Моральну шкоду можна класифікувати за різними критеріями на певні види. Для цілей коментування найбільш важливим є її поділ на правомірну (не пов’язану із порушенням «природних» та юридичних прав і свобод «потерпілого») і неправомірну (тобто спричинену саме таким порушенням). Останній різновид шкоди саме і становить підставу для виникнення в людини, що потерпіла, права на її компенсацію, а в суб’єкта, неправомірними діями якого спричинено таку шкоду, — обов’язку компенсувати її.
Компенсація моральної шкоди — це вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загально- соціальних («природних») прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативних психічних станів і процесів, викликаних (внаслідок цього порушення) приниженням оцінки її гідності.
Що ж до зазначеного обов’язку, то слід зауважити таке. По- перше, він має насамперед загальносоціальну природу, оскільки коріниться в соціумі, у реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може набути й юридичного характеру). По- друге, реалізуватись цей обов’язок може цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою державного примусу або ж унаслідок застосування останнього). А по- третє, його реалізація може відбуватись не тільки шляхом сплати грошових коштів, але й у будь-який інший спосіб, не пов’язаний із фінансовими витратами.
Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних («природних») прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов’язку вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж на послаблення у неї негативних психічних станів та процесів, викликаних (внаслідок цього порушення) приниженням оцінки її гідності; а також її можливість звернутись, у разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів по примусове забезпечення виконання зазначеного обов’язку.
У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, самостійним і, можливо, навіть єдиним об’єктом умисного, цілеспрямованого її приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи).
Але ця оцінка страждає також і тоді, коли відбувається порушення яких би то не було прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони в національному законодавстві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини — це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на усяке її право, оскільки й у таких випадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у цьому випадку гідність вражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об’єктом правопорушення. Там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає її гідність. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим — принаймні у вітчизняній юридичній практиці — ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не призвело б до виникнення в неї конкретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можливості вимагати такої компенсації. У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність людини — фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав та свобод.
Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Припис ч. 2 коментованої статті тісно пов’язаний із прокоментованим положенням ч. 1 ст. 57 Конституції України про гарантування кожному права знати свої права й обов’язки. Ця норма, не перетворюючи згадане право на обов’язок, все ж зобов’язує людину зазнати юридичної відповідальності і «перетерпіти» певні позбавлення, обмеження в разі порушення нею законів — незалежно від того, чи був відомий громадянину їхній зміст, чи ні.
Юридична відповідальність — це закріплений у законодавстві та забезпечуваний державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати примусового додаткового позбавлення певних цінностей, що йому належали.
У зв’язку з цим є підстави вирізняти такі ситуації.
З одного боку, є значна частина законів, які безпосередньо втілюють, відображають вимоги моралі — як загальнолюдської, так і тієї, котра панує в даному суспільстві. І тоді, якщо людина поводить себе відповідно до таких моральних вимог (а вони зазвичай стають відомими їй вже з дитинства), вона тим самим додержується і відповідних законів (навіть якщо вона не знайома з їхнім змістом). З другого ж боку, є й такі закони, що вміщують специфічні правила поводження, скажімо, із технічними засобами, з об’єктами природи — правила, котрі самі по собі не мають безпосередньо морального змісту. Тому знання й додержання лише принципів моралі не забезпечать «автоматичного» додержання таких законів. У цих випадках певна юридична обізнаність вже стає необхідною передумовою правомірної поведінки.
Отже, коментований припис, окрім усього іншого, стимулює, орієнтує громадян до здобуття юридичних знань. Він також своєрідно зобов’язує державу забезпечити доступність законодавства для найширших верств населення. І держава дійсно «пов’язала» себе таким обов’язком настільки, що заздалегідь оголосила нечинними ті закони (та інші нормативно-правові акти), які не доведені нею до відома населення.
У розглядуваному положенні йдеться про незнання законів. Чи можна звідси зробити висновок, що незнання інших нормативно- правових актів вже може бути підставою для звільнення від юридичної відповідальності? Безперечно, ні, але, знову ж таки, за умови, що вони були доведені до відома населення у встановленому законом порядку і тому вважатимуться чинними.
Розділ III Вибори. Референдум
Стаття 69.
Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Однією із ключових засад конституційного ладу є закріплений у ст. 5 Основного Закону принцип народовладдя. Законодавець конструював конституційну модель здійснення демократії в такій спосіб, щоб унеможливити конкуренцію між її безпосередньою та представницькою складовими. «Правове регулювання порядку здійснення безпосередньої демократії, зокрема референдуму, спрямоване на те, щоб поєднати ці форми із способами та засобами, які характеризують представницьку демократію, взаємодоповнити їх, але не зробити конфліктними з можливою підміною парламенту референдумом (чи навпаки)» (Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 р. № 6-рп/2008). Тому норми розділу III Конституції України побудовані таким чином, щоб, з одного боку, гарантувати суверенний характер волі Українського народу, а з другого —
