Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
Облік фізичних осіб, які зобов’язані сплачувати податки та збори, здійснюється шляхом ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та зборів, що деталізується главою 6 ПК України. Безпосередньо порядку ведення державного реєстру фізичних осіб — платників податків присвячено ст. 70 цього акта. Реєстрація фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів проводиться державними податковими інспекціями по районах, районах у містах і містах без районного поділу за місцем постійного проживання платників податків, а для осіб, які не мають постійного місця проживання в Україні, — за місцем отримання доходів або за місцезнаходженням іншого об’єкта оподаткування.
Стаття 68.
Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Коментована стаття присвячена загальному регулюванню одного із суттєвих аспектів взаємин людини й держави. У коментарі до ст. 3 вже відзначалося, що ці відносини в Україні будуються на засадах взаємної відповідальності. Там же роз’яснювалося,
у чому саме виявляється відповідальність держави перед людиною. Розглядувана ж тепер стаття присвячена характеристиці «протилежного» напрямку цієї відповідальності — відповідальності людини перед державою. Ця відповідальність, знову ж таки (як і відповідальність держави перед людиною), може бути або позитивною, або негативною. У коментованому приписі відповідальність сформульована в позитивному сенсі — як обов’язок людини неухильно додержуватись Конституції України та законів України, тобто найголовніших волевиявлень держави. Цей обов’язок адресовано не тільки громадянам України, а й «кожному», хто перебуває на її території.
Хоча у цій статті згадуються тільки такі нормативно-правові акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, що можна не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов’язок слід тлумачити розширено та мати на увазі, що всі інші, тобто підзаконні, нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації піддаватись перевірці, оцінці, нагляду, контролю з огляду на їх відповідність закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконні нормативно-правові акти можуть оскаржуватись (опротестовуватись) у встановленому законом порядку. А ось Конституція України (як було роз’яснено у коментарі до ст. 8) — це акт, зміст якого не підлягає жодним сумнівам та запереченням. Щодо громадян України така ж властивість визнається і за законами України: громадяни України не можуть безпосередньо звертатись до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність законів Конституції.
У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основні форми здійснення, реалізації дозволяючих, забороняючих та зобов’язуючих юридичних норм: їх використання, виконання й додержання. У коментованому приписі йдеться тільки про останню з цих форм правореалізації. Однак, як відомо, будь-яка забороняюча норма може бути сформульована як норма зобов’язуюча (заборона певної дії — це не що інше, як обов’язок утримуватись від вчинення такої дії) і навпаки: будь-який юридичний обов’язок може бути переформульовано на заборону (обов’язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утримуватись від її невчинення). Тому коментований припис поширюється не тільки на забороняючі, але й на зобов’язуючі юридичні норми, що їх вміщено в Конституції України.
І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов’язок) для кожної людини встановлює положення, котре розглядається: не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване на регулювання людських взаємин, держава все ж покладає на себе підтримку певного режиму, стану цих взаємин (про що вже йшлося у коментарі до ст. 23).
Слід звернути увагу на те, що цей конституційний припис забороняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей незалежно від того, закріплені чи не закріплені вони в Конституції, у законах України. З цього надзвичайно важливого положення природно випливає й обов’язок держави забезпечити усе населення інформацією, знаннями про права, свободи та обов’язки. Такий висновок є ще одним аргументом на користь охарактеризованої вище інтерпретації права кожного знати свої права й обов’язки (ч. 1 ст. 57 Конституції України), згідно з якою дане право стосується також і знання загальносоціальних, «природних» (а не тільки юридичних) прав, свобод і обов’язків людини.
До складу забороненого об’єкта посягання включено, крім прав та свобод, також честь і гідність інших людей. Оскільки право на честь і гідність, на їх недоторканність і захист є одним із видів прав та свобод людини, наведене формулювання може бути пояснене прагненням ще раз додатково акцентувати особливу цінність, значущість саме цього різновиду її прав (див. також коментар до ч. 1 ст. 3, в якій честь і гідність піднесено до рівня найвищої соціальної цінності поряд із життям та здоров’ям, недоторканністю і безпекою людини). Наслідком порушення цього права є спричинення людині специфічної шкоди та виникнення в потерпілого права на її компенсацію. Оскільки гідність людини, беззаперечно, належить до сфери моральних явищ, є, так би мовити, моральним «параметром» особи, то існують і підстави позначити поняття про зазначену шкоду терміном «моральна».
Те явище, котре за традицією відображають поняттям моральної шкоди, становить своєрідний соціальний феномен, є проявом і продуктом певних суспільних відносин, що можуть виникати в будь-яких сферах соціуму і мати найрізноманітніший зміст. Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди — це, за його генезисом та сутністю, різновид загальносоціального, «природного» (а не виключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хоча і є найбільш дієвими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино можливими.
Окрім цього, воно — навіть у його державно-юридичному (зокрема, законодавчому) опосередкуванні — є явищем міжгалузевим, так би мовити, всеюридичним, загальноюридичним (а не тільки, скажімо, цивілістичним). Виходячи з таких позицій, видається можливим сформулювати такі положення.
Явище, яке відображається терміно-поняттям «моральна шкода», складається принаймні із двох елементів: соціально-морального та індивідуально-психічного. Сутність першого полягає в приниженні оцінки гідності індивіда — як у його особистій самооцінці, так і в уявленнях інших суб’єктів (тобто в соціальній оцінці його престижу, авторитету, репутації). Причому йдеться не тільки про реальний факт такого приниження, але й про зазіхання, «замах» на останнє, про його загрозу. Другий же складник феномена, що розглядається, має — з огляду на його онтологію, «субстанцію» — іншу природу, є явищем індивідуально-психічним. Йдеться про негативні психічні стани і (чи) процеси людини. Взагалі
