Ми — це наш мозок - Дік Свааб
З’єднання між таламусом і кортикальним рівнем нижче мозкової кори формуються між 12-м і 16-м тижнем вагітності. Кортикальний рівень є ніби кімнатою очікування для нервових волокон, які згодом, між 23-м та 30-м тижнем вростають у мозкову кору. Вимірювання електричної активності мозку (ЕЕГ — електроенцефалограма) і кровопостачання мозкової кори в дітей, що передчасно народилися між 25-м та 29-м тижнями вагітності, показали наявність реакції на больові подразнення. Отже, в цей період больові подразнення досягають мозкової кори. Але питання в тому, чи кора достатньо зріла для усвідомленого сприйняття болю. Це необхідно для того, щоб емоційно сприймати біль.
У догляді за передчасно народженими в неонатальних палатах інтенсивної терапії виходять із того, що діти відчувають і переживають біль. На інвазивні втручання та забір аналізів крові вони реагують рухами, зміною серцевого ритму, дихання, тиску, рівня кисню в крові й рівня гормонів стресу. Те саме відбувається і під час обрізання. Та зрештою це не доводить наявності усвідомленого відчуття болю, бо ці автономні реакції походять із ділянки під корою, а отже, базуються на несвідомих процесах. Те саме стосується і рухів, якими діти реагують на больові подразнення. Тут теж можуть бути просто рефлекси, які передаються по спинному мозку і не проникають до рівня кори. Не тільки ембріон, але й доросла людина, в якої настала мозкова смерть, лежачи у вегетативній комі з цілком зруйнованою корою, на тілесну стимуляцію реагує здриганням.
Тож у народжених передчасно між 25-м та 29-м тижнями дітей реакції на больові подразнення проявляються в корі мозку, але при цьому не можна припускати свідому реакцію. Ще важче встановити, чи є у ембріона свідомість. Наявність стадії бадьорості в його циклі бадьорості-сну вважають сурогатом свідомості. Та через недостатню зрілість мозку і дію гормонів плаценти на останньому етапі вагітності ембріон проводить уві сні до 95 відсотків часу, не перебуваючи при цьому в стані свідомості. А решту 5 відсотків часу він проводить у стані «бадьорості», яка є лише перехідною фазою між сном REM і Non-REM, і тому її не можна порівнювати зі справжньою бадьорістю чи свідомим станом. Такий вид бадьорості не може служити критерієм свідомості на цьому етапі.
У дітей, народжених вже після 25—29 тижнів вагітності, неприємні подразники викликають зміну активності кори головного мозку. Проте існують значні відмінності між передчасно народженою дитиною та ембріоном того ж віку. Такі подразники, як брак кисню, що викликають у дитини реакцію пробудження, на ембріон діють зовсім протилежно: вони пригнічують стадію бадьорості. Таким чином плід береже енергію за складних умов, уникнути яких він не в змозі. І навіть такий потенційно «болючий» та «неприємний» подразник, як сильний струс чи гучний звук, викликає в ембріона тільки підкіркову реакцію. Той факт, що у віці 28 тижнів плід може «навчитися» реагувати на подразнення, ще не означає, що в нього відбувається усвідомлений процес пригадування. Така примітивна «поведінка навчання» проявляється також і в аненцефалів. Це форма несвідомого навчання, в якому кора головного мозку не бере участі.
Звісно, вимагати знеболення ембріона під час аборту можуть на основі такого аргументу: «Навіть якщо це не допоможе, то, напевне, і не зашкодить». Проте переривання вагітності під повним наркозом становить підвищений ризик ускладнень для матері. Також викликає побоювання примусове знеболення при внутрішньоутробних операціях плоду, який не абортують, адже немає прямих доказів того, що плід має свідомість, зате добре доведено шкідливий вплив анестетиків на функціональні здібності дитини.
Виходячи зі всього викладеного вище, я вважаю, що повний наркоз не є необхідним ні під час аборту, ні під час внутрішньоутробного втручання до 25—26-го тижня вагітності, зате він становить додаткову небезпеку для матері. Щодо передчасно народженої дитини, то знеболення має сенс у випадку здійснення болючих втручань, а при обрізанні хлопчиків воно є конче необхідним.
III.5 Відрізати собі ногу: Body Integrity Identity Disorder — порушення цілісності сприйняття тіла — химерний дефект розвитку
На ранньому етапі нашого розвитку в мозку закладаються не тільки статева ідентичність (сприйняття себе як жінки чи чоловіка) та сексуальна орієнтація (гомо-, гетеро- чи бісексуальність), (див. розділ IV), але й схема нашого тіла. Рідкісним порушенням останнього процесу є Body Integrity Identity Disorder (BIID). Люди з цим синдромом змалку мають відчуття, що якась частина тіла є для них чужою, і за будь-яку ціну хочуть її позбутися. Вони не сприймають власну кінцівку як частину свого тіла, хоча вона цілком функціональна. Це викликає непереможне бажання ампутувати цю частину. І вони почувають себе «цілісними» тільки після того, як відріжуть руку чи ногу. 27 відсоткам хворих таки вдається знайти того, хто погодиться здійснити ампутацію. Хірурги, що беруть у цьому участь, побоюються судового переслідування за видалення здорової частини тіла. Хоча це дивно, адже з транссексуалами роблять те саме, і якщо подивитися правді у вічі, то при обрізанні також. Але мине ще деякий час, поки в суспільстві почнуть сприймати проблематику BIID. Як правило, ні психотерапія, ні психічна фармацевтика не можуть відмовити постраждалих від їхніх намірів. Є свідчення пацієнта з BIID, що ані вживання антидепресантів, ані когнітивна поведінкова терапія не зменшили його страждань. Однак той самий пацієнт згодом заявив, що поговорити з кимось про свою проблему було для нього корисним, проте терапія в проблемах BIID зовсім нічого не змінила.
Такі люди часто змалку, здебільшого вже в дитячому віці, а іноді щойно досягнувши юнацьких років, стають одержимими думкою, що гомілка чи долоня не належать до їхнього тіла або що було б краще, якби ці частини тіла паралізувало. Одна дитина з BIID вирізала з журналів фігури і відтинала їм ногу, якої сама хотіла позбутися. Деякі постраждалі навіть сильно збуджуються або заздрять, коли бачать людей, що втратили кінцівки, яких вони б і самі хотіли позбутися, або коли хтось має параліч того члена, який би вони теж хотіли відключити. Іноді вони усвідомлюють свої бажання тільки в хвилини такої зустрічі. Часто вони намагаються створити собі таку саму ситуацію, наприклад перебинтувавши ногу еластичним бинтом і носячи широкі штанини, щоб гомілки не було видно. Вони загортають досередини штанину і ходять на милицях або взагалі сідають в інвалідне крісло. Такі пацієнти роками підшукують хірурга, готового ампутувати їм зовсім здорову і справну частину тіла. І якщо це не вдається, а так здебільшого і буває, то завдають небажаній кінцівці таких каліцтв, що без ампутації вже не обійтися. Таке трапляється з двома третинами тих, кому зрештою таки відрізають ту частину тіла. При цьому дехто ризикує життям, наприклад, прострілюючи собі кулею коліно, відморожуючи ногу або пройшовшись по ній пилкою. До того ж люди з BIID точно знають, в якому місці треба провести ампутацію, і після операції можуть вказати, що ось тут відрізали замало. А після ампутації вони переповнені щастям і, як самі признаються, шкодують лише про те, що не зробили цього раніше.
Поки що ми можемо тільки припускати, що саме порушує сприйняття таким пацієнтом свого тіла. Принаймні на
