Ми — це наш мозок - Дік Свааб

нашого мозку на все життя. Мозок вирішує цю проблему надлишковим виробленням клітин і зв’язків. У ході розвитку клітини змагаються за найкращі зв’язки. Ці зв’язки віддають речовини, необхідні для росту, і стимулюють активність клітини так, що вона вступає в більшу кількість більш стабільних зв’язків. Клітини, яким це не вдається, відмирають у ході процесу розвитку. Поряд із генетичною визначеністю у своєму розвитку мозок дитини зазнає впливу цілої множини факторів, які викликають активність мозкових клітин, наприклад, через дію гормонів матері та плоду, або поживні речовини чи хімікати з довкілля, які проникають крізь плаценту.

Статеві гормони, приміром, програмують мозок на жіночий або чоловічий лад. У матці також назавжди закладається рівень, на якому спрацьовує вісь стресу та проявляється агресивна поведінка. Через схожі механізми, реагуючи постійним пристосуванням всіх мозкових систем на надзвичайні сигнали із зовнішнього світу, зародок готується до нелегкого життя поза маткою. Така гнучкість мозку плоду дає переваги для виживання в короткотерміновій перспективі, проте робить його надто чутливим до шкідливих речовин, таких як нікотин від цигарок матері. До того ж фетальне програмування у віддаленій перспективі може бути основою для хронічних захворювань. Дослідники голодної зими з АМС (Амстердамської університетської клініки) вказують на небезпеку виникнення хронічних хвороб через фетальне програмування. Коли німецькі окупанти сплюндрували Нідерланди, після голодної зими 1944—1945 років діти не тільки народжувалися з недостатньою вагою (рис. 9), але й у дорослому віці в них проявлялися вища імовірність асоціальної поведінки та часті випадки ожиріння. Вони віддавали перевагу жирній їжі й малорухливому способу життя. Крім того, у них був вищий ризик захворіти на високий тиск, шизофренію чи депресію. Висновки цього дослідження сягнули далеко за межі голодної зими, бо ті самі механізми і сьогодні відіграють свою роль, коли через погане функціонування плаценти в утробі дитина не отримує достатнього харчування і народжується з надто малою вагою. Очевидно, ще в матці дитина помічає, що в її оточенні бракує їжі.

 

Рис. 9. Дитя, що народилося в голодну зиму 1944—1945 років у Вільгельміна Ґастгуіса, у відділенні колишньої академічної лікарні Амстердамського університету. Ці діти не тільки народилися з недостатньою вагою, але й у дорослому віці в них проявлялася вища ймовірність асоціальної поведінки та часті випадки ожиріння. Вони віддавали перевагу жирній їжі й малорухливому способу життя. Крім того, у них був вищий ризик захворіти на високий тиск, шизофренію чи депресію.

У чому полягає еволюційна перевага такої реакції плоду на брак харчування? У мозку дитини всі системи, які регулюють обмін речовин, ще в матці налаштовуються на те, щоб не марнувати жодної калорії. Крім того, згодом під час прийому їжі приходить почуття ситості. Оскільки при народженні дитинка менша, то їй потрібно менше харчування. Це пристосовує її мозок та поведінку до вбогого життя поза утробою. Асоціальна поведінка дитини веде до того, що і в пізнішому житті людина спершу турбується про себе, і це дає їй перевагу в скрутних обставинах. Активність осі стресу теж вносить свою лепту в стратегію виживання. Але якщо дитина народиться в сере­довищі, де є надлишок харчів, то ця адаптивна стратегія обертається проти неї. Зростає ризик ожиріння і пов’язаної з ним гіпертонії. При цьому запізніле відчуття ситості підвищує загрозу не тільки ожиріння, але й захворювань, пов’язаних із залежністю. Через активацію осі стресу з’являється вища імовірність захворіти на депресію. А при певних формах порушеного розвитку плоду в утробі зростає також ризик шизофренії. Ці хвороби, що нерідко проявляються внаслідок недостатнього харчування, можна розглядати і як побічні ефекти стратегії пристосування, які збільшують шанси новонародженого на виживання в найближчий після народження час.

Подібним чином можна витлумачити зміни в сексуальній диференціації мозку плоду, які зумовлює соціальний стрес матері під час вагітності (див. розділ IV.3). Якщо мати зазнає стресу, наприклад, через життєві обставини чи в час війни, то в зародка-дівчинки мозок сильніше очоловічується, а в зародка-хлопчика він, навпаки, послаблює чоловічі ознаки. Схоже, що це адаптивна реакція. Дівчинці вдасться легше пробитися в житті, якщо вона буде бойовою і витривалою, а хлопчик, якщо він не поводиться як мачо, у жорсткому оточенні рідше конфліктуватиме з альфа-самцями. У близькій перспективі це дуже виграшна стратегія виживання, але в подальшому вона може коштувати людині продовження роду, підвищує ризик затримки розвитку та виникнення шизофренії.

У підсумку можна сказати, що зародок очевидно «дбає» про виживання лише в найближчій перспективі та пристосовується до важких умов, які очікують його безпосередньо після народження. Звичайно, зародок зовсім не «думає» про такі речі. Діти зазнавали таких загроз протягом мільйонів років. Час від часу в когось із них виявлялася мутація, яка давала змогу краще пристосовуватися до майбутніх викликів. Корисна мутація, яка потім поширювалася в популяції. І не можна звинувачувати дитину в цій короткостроковій адаптації, що не враховує довготривалих наслідків, тому що довготривале життя стало здобутком людства зовсім недавно.

Досі лікарям доводилося лікувати пізні наслідки фетального програмування. Тепер, дізнавшись про це явище через вивчення голодної зими, вони зможуть зосередити свої зусилля на запобіганні його наслідкам, наприклад, консультуючи вагітних щодо правильного харчування. І це вже великий прогрес.

III.4 Чи відчуває ембріон біль?

У роки правління Джорджа Буша крутили вражаючі фільми, де показували, як ембріон у матці реагує активними рухами на дотик голки. Такі фільми мали навіяти, що плід відчуває біль і безуспішно намагається вивернутися від інструментів під час аборту. Федеральний уряд США зважував, чи не варто законодавчо зобов’язати лікарів інформувати пацієнток про «існування вагомих доказів того», що під час аборту плід відчуває біль. Під час аборту після 22-го тижня плоду мали вводити знеболювальний засіб. Лікарям, які порушать це правило, мав загрожувати штраф у розмірі понад 100 000 доларів та імовірна втрата роботи. Звичайно ж, така законодавча ініціатива знайшла родючий ґрунт в американських організаціях руху «Pro-Life» («За життя»). Та чи можна довести, що плід дійсно відчуває біль, тобто свідомо сприймає його? У дорослих больове подразнення передається від нервових клітин шкіри через спинний мозок до центру мозку в таламус (рис. 2). Звідти подразнення переходить у дві ділянки: у первинну кору, де створюється відчуття свідомого сприйняття болю, і до сингулярної кори, тривожного центру мозку (рис. 24), який інтерпретує біль та координує емоційну й автономну реакції: збудження гримаси обличчя, реакцію стресу, прискорене дихання, підвищений кров’яний тиск і прискорене серцебиття.

Нормальна вагітність триває 40 тижнів. За 26 тижнів формуються нервові стовбури, які передають больове подразнення у кору плоду. І щойно після цього больові сигнали можуть потрапити від шкіри до мозкової кори дитини. Та досі ще не відомо достеменно, чи можуть вони цим самим проникати у свідомість. Імовірно, що усвідомлене сприйняття болю стає можливим при передчасному народженні після 29—30 тижнів вагітності. Больові сенсори, розгалужені відростки нервових клітин, розташовуються в шкірі вже на сьомому тижні вагітності, а спинномозкові рефлекси з’являються на восьмому тижні, тому ембріон може реагувати на дотик голки. Але всупереч тому, що фанатично відстоюють прихильники «Pro-Life», це зовсім не доводить, що ембріон усвідомлено сприймає біль. Бо для цього подразнення мало б проникнути в мозкову кору, і вона має бути достатньо зрілою, щоб усвідомлено опрацювати це подразнення. На