Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
Непереборний сумнів може виникати як щодо пред’явленого обвинувачення в цілому, так і стосовно окремих його обставин (окремих епізодів злочинної діяльності, причетності до злочину інших осіб тощо). Зрозуміло, що наявність непереборного сумніву щодо пред’явленого обвинувачення в цілому потягне за собою закриття кримінальної справи за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину на досудовому слідстві (п. 2ст. 213 КПК України), а в суді — ухвалення виправдувального вироку (ч. 4 ст. 327 КПК України). При цьому ухвалення за таких обставин рішення про закриття кримінальної справи чи постановлення виправдувального вироку судом означає не що інше, як доведення невинуватості особи. Кримінально-процесуальний закон безпосередньо забороняє в мотивувальній частині виправдувального вироку використовувати формулювання, які ставлять під сумнів невинуватість виправданого (ч. 4 ст. 334 КПК України). Постанова про закриття кримінальної справи за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину також може бути оскаржена обвинуваченим прокуророві або до суду в частині, яка стосується підстав і мотивів закриття справи (ст. 215 КПК України).
Непереборний сумнів щодо окремих обставин, які входять до складу обвинувачення, не тягне за собою виправдання обвинуваченого, але він має правове значення: сумнівні обставини виключаються з обвинувачення, що може мати своїм наслідком перекваліфікацію діяння обвинуваченого на статтю кримінального кодексу з м’якішою мірою покарання, а при збереженні попередньої кваліфікації — відповідне пом’якшення міри покарання.
Таким чином, у судовому пізнанні сумнів відіграє позитивну роль. Правило про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини обвинуваченого на його користь стимулює діяльність сторін кримінального процесу — обвинувачення і захисту — на належне виконання покладених на них функцій. Що ж стосується суддів, то оскільки сумнів виникає в них у зв’язку з недостатніми знаннями про певні обставини, які (знання) формуються на підставі зібраних доказів, то для його усунення необхідні додаткові докази, для одержання яких суд вправі вживати відповідних процесуальних заходів: на клопотання сторін, а в передбачених законом випадках і за власного ініціативою, проводити слідчо-судові дії; призначати додаткові або повторні експертизи; дати судові доручення органові, який проводив досудове розслідування; витребувати від різних адресатів відповідні документи тощо. Тож діяльність сторін та суддів, спрямована на усунення сумнівів, сприяє встановленню істини та формуванню обґрунтованого їх внутрішнього переконання в цьому. Коли ж все-таки сумніви щодо вини обвинуваченого не були усунуті й спростувати їх неможливо, він вважається відповідно до презумпції невинуватості невинуватим: недоведена вина рівнозначна й рівносильна доведеній невинуватості.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. Ця конституційна норма є правовою гарантією захисту порушених безпідставним засудженням майнових та особистих немайнових прав особи.
Кримінально-процесуальна діяльність, як і будь-який інший вид людської діяльності, не застрахований від можливих помилок, в тому числі від незаконного, необґрунтованого засудження. Безумовно, такого роду помилки вимагають не лише їх негайного усунення, скасування неправосудного вироку, але й наявності відповідних юридичних способів захисту порушених прав особи. До таких способів захисту прав необґрунтовано засудженого Основний Закон відносить відшкодування державою завданої йому матеріальної та моральної шкоди.
Цей обов’язок держави є втіленням принципу її відповідальності перед особою, який закріплений у ст. 3 Конституції України, де чітко зазначено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Він знаходить свій розвиток в інших нормах Основного Закону, зокрема, в його ст. 56, яка закріплює право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (див. коментар до ст. 56 Конституції України).
Визначальною при застосуванні ч. 4 ст. 62 Конституції України є та обставина, що відповідальність за безпідставне засудження особи нестиме саме держава, а не її органи, посадові чи службові особи, оскільки останні здійснюють свої функції не як приватні особи у своїх інтересах, а від імені держави та в межах покладеної на них державою компетенції.
Правовою основою реалізації обов’язку держави на відшкодування особі матеріальної і моральної шкоди, завданої їй безпідставним засудженням, крім Конституції України, є КПК України (ст. 531), ЦК України (ст. 1176), Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затверджене наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України і Міністерства фінансів України 4 березня 1996 р. № 6/5,3,41, а також ряд міжнародно- правових актів, зокрема, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (статті 5,6), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (статті 9, 14), Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув’язненню у будь-якій формі (принцип 35 та ін.).
Власне, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (далі — Закон) встановлює випадки, умови та порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові внаслідок незаконного засудження, встановлює порядок поновлення порушених у зв’язку з цим його трудових, службових, пенсійних, житлових, інших особистих і майнових прав, а також визначає органи, на які покладається вчинення дій по забезпеченню відшкодування шкоди.
Стаття 1 Закону наводить перелік підстав відшкодування особі шкоди, з-поміж яких передбачає таку підставу, як незаконне засудження. У разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди за цією підставою суд зобов’язаний роз’яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди.
Відповідно до ст. 3 Закону у випадку незаконного засудження громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (у тому числі гроші, грошові вклади й відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка в статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті
