Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
Вимога належного джерела полягає в тому, що закон (ч. 2 ст. 165 КПК України) дає чіткий і вичерпний перелік тих джерел, з яких можна одержувати фактичні дані (відомості) як доказ для підтвердження або спростування відповідної обставини. Тому одержання даних не з джерела, передбаченого законом, або з невідомих джерел робить ці дані недопустимими як доказ. Як зазначив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регулює судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р. (п. 12): «Посилання суду у вироку або ухвалі (постанові судді) на дані, одержані з інших джерел, є недопустимим, оскільки вони не мають доказової сили».
Недопустимим, тобто одержаним незаконним шляхом, буде і доказ, якщо він був одержаний не уповноваженим на його одержання суб’єктом процесу. До суб’єктів, які уповноважені вчиняти передбачені кримінально-процесуальним законом дії, спрямовані на збирання доказів, належать: особа, яка проводить дізнання, слідчий, начальник слідчого підрозділу, прокурор. Результатом цих дій (слідчих дій) можуть бути, власне, докази. Інші учасники процесу — підозрюваний, обвинувачений, їхній захисник, потерпілий, цивільний позивач і цивільний відповідач та їхні представники, вправі подавати відомості (документи, речі), які стануть доказами після їх перевірки та долучення до матеріалів справи органом, що веде досудове розслідування, або судом.
Збирання доказів не уповноваженим на це суб’єктом (слідчим, який не прийняв справи до свого провадження, чи підлягав відводу, оперативними працівниками органу дізнання без відповідного доручення слідчого тощо) тягне за собою незаконність одержання такого доказу і його недопустимість для обґрунтування відповідних висновків та рішень.
Вимога законності процесуальної форми збирання і закріплення доказів є гарантією, з одного боку, одержання достовірної доказової інформації, а з другого — дотримання прав і законних інтересів суб’єктів, від яких одержують докази. Недотримання встановленої законом процесуальної форми, її порушення під час проведення слідчих дій, спрямованих на збирання доказів та їх закріплення в матеріалах кримінальної справи, викликає обґрунтовані сумніви в достовірності таких доказів, а права та законні інтереси учасників слідчих дій можуть бути істотно і незворотньо порушені. Отже, недотримання цієї вимоги тягне за собою, як правило, недопустимість доказів, одержаних з порушенням процесуальної форми.
Судова практика чітко дотримується такої вимоги. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від 30 травня 1997 р. (п. 4) зазначив: «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. У зв’язку з цим судам при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи досудового слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України».
Обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях. Це конституційне положення, що випливає з презумпції невинуватості, знаходить свій розвиток у ч. 1 ст. 327 КПК України, яка зазначає: «обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише при умові, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена». Отже, будь-які припущення, думки, догадки, якими б вони привабливими не були і кому б вони не належали, при вирішенні питання про вину особи доказами не можуть бути і значення не мають. Вони можуть бути використані лише для висунення версій, але не для обґрунтування вини. Такі припущення лише підтверджують сумнів, а він має бути витлумачений тільки на користь обвинуваченої особи.
Зміст презумпції невинуватості включає серед інших і правило про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини особи у вчиненні злочину. Це правило є невід’ємною його частиною, і воно полягає в тому, що такі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченої особи. Категорії «сумнів» і «впевненість» характеризують ставлення людини до наявності чи відсутності певної обставини. У кримінальному судочинстві — до наявності чи відсутності хоч би однієї з обставин, які належать до предмета доказування в кримінальній справі, але насамперед події злочину, особи, яка його вчинила, та її вини (ст. 64 КПК України). Впевненість — це психологічний стан особи, яка веде кримінальний процес, і зокрема судді, коли вона без вагань виражає своє ставлення до результату пізнання як істинного або неістинного. Почуття сумніву є протилежним почуттю впевненості, переконаності. Воно характеризується невпевненістю, усвідомленням непереконаності, незадоволенням стосовно того, що приймається за істину, за вирішення певного завдання.
Сумнів не приводить до формування «чистого» внутрішнього переконання про винуватість особи. Будь-який висновок суддів, який містить сумнів, є свідченням невпевненості в істинності знань, на основі яких формується висновок та на його основі рішення. Ухвалювати будь-які рішення про винуватість обвинуваченого без переконання в ній на основі зібраних доказів презумпція невинуватості забороняє категорично.
Зміст терміна «сумнів» не розкривається в законодавстві. Не дають його і роз’яснення Пленуму Верховного Суду, в постановах якого вживається термін «сумнів». Так, в постанові «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» від 11 лютого 2005 р. Пленум роз’яснив (п. 10), що кримінальна справа не може бути повернена на досудове розслідування «у випадках, коли немає доказів, які б підтверджували обвинувачення, і вичерпані всі можливості одержання додаткових доказів. За таких обставин суд має витлумачити всі сумніви на користь підсудного і постановити згідно з ч. 4 ст. 327 КПК виправдувальний вирок».
З наведених роз’яснень найвищого судового органу України вбачаються окремі властивості (ознаки), які має термін «сумнів» при ухваленні судового рішення. Це, зокрема, те, що «сумнів» має бути таким, якого неможливо усунути за допомогою додатково одержаних доказів, оскільки вичерпані всі можливості для їх збирання чи одержання, або ж сторона обвинувачення не вживає всіх можливих у її розпорядженні заходів для їх виявлення. Суд, зрештою, не повинен за власною ініціативою усувати недоліки доказів обвинувачення, оскільки не вправі виконувати в змагальному процесі цю функцію. Звичайно, вживаючи термін «сумнів», який має тлумачитись на користь обвинуваченого, законодавець має на увазі не будь-який, а сумнів непереборний, «розумний».
Непереборний, розумний
