Кримінальне право України: Загальна частина: підручник - Колектив авторів

3. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено санкцію.

Санкція — це частина норми Особливої частини, в якій зазначено вид і розмір покарання за злочин, визначений у її диспозиції. За видом і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості. За порядком (способом) призначення покарання поділяються на основні і додаткові[13].

У КК для призначення основних покарань використовуються відносно визначені та альтернативні санкції.

Відносно визначеною є санкція, яка вказує на один вид покарання і визначає його нижчу та вищу межі.

КК передбачає такі різновиди відносно визначених санкцій:

а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк «від» і «до»). У цьому разі в законі передбачено нижчу та вищу межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296 КК, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років;

б) з максимумом покарання (на строк «до»). У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання. Такі санкції передбачено, наприклад, у ч. 1 ст. 153, частинах 1 та 2 ст. 266, ч. 2 ст. 323, статтях 353, 395 КК. Нижчою межею санкції тут є нижча межа, встановлена в нормі Загальної частини КК для даного виду покарання. Наприклад, у ст. 57 КК встановлено нижчу межу для виправних робіт — шість місяців, у ст. 60 КК для арешту — один місяць, у статтях 61 та 63 КК для обмеження і позбавлення волі — один рік. Тому за злочин, передбачений, наприклад, у ч. 1 ст. 153 КК, суд може призначити міру покарання у виді позбавлення волі в межах від одного року до п’яти років; за ст. 353 КК — обмеження волі на строк від одного року до трьох років; за ст. 395 КК — арешту на строк від одного до шести місяців.

Поряд з основним покаранням відносно визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, що можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) або відносно визначеним (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного до трьох років).

Додаткові покарання у санкціях вказуються або як обов’язкові для застосування (наприклад, ч. 1 ст. 142 КК), або як факультативні (наприклад, ч. 2 ст. 144 КК). В останньому випадку суд залежно від обставин справи вирішує питання про застосування або незастосування цього покарання.

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів основних покарань, з яких суд вибирає лише одне. У КК 2001 р. значна частина санкцій є альтернативними. Прикладом цього може бути санкція, наведена у ст. 145 КК. Вона надає суду можливість призначити один із таких видів покарання: штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років.

Альтернативні санкції мають різновиди:

а) у санкції вказані відносно визначений і абсолютно визначений види покарання (наприклад, санкція у ст. 112 КК — «карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі»);

б) у санкції вказані два або більше відносно визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 КК — «карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років», санкція у ч. 1 ст. 130 КК — «карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років»).

Як і відносно визначені санкції, альтернативні санкції можуть містити вказівку на можливість застосування до одного з основних покарань додаткового покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 131 КК — «карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років»).

1. Тлумачення закону полягає у з’ясуванні і всебічному розкритті його змісту з метою точного застосування. Тлумачення не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі законодавця, вираженої в тексті закону.

Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб’єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення. У теорії кримінального права існують й інші критерії класифікації тлумачень закону про кримінальну відповідальність.

2. Залежно від суб’єкта, який роз’яснює закон, розрізняють легальне (чи офіційне), судове та наукове (чи доктринальне) тлумачення.

Легальне (чи офіційне) — це тлумачення, що здійснюється органом влади, уповноваженим на те законом. Згідно з п. 2 ст. 150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, у тому числі кримінальних, наділено Конституційний Суд України. Це тлумачення — вид правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу останніх. У такому тлумаченні можливі елементи розвитку закону, але суворо в межах норми закону, що тлумачиться. Положення, що наводяться в акті легального тлумачення, є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Судове тлумачення — це найбільш поширене і найчастіше застосовуване тлумачення. Воно має два різновиди:

а) казуальне тлумачення, що дається судами будь-якої інстанції при розгляді конкретної кримінальної справи. Таке тлумачення є обов’язковим тільки у тій