Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов

Декретами РНК УСРР «Про вилучення хлібних лишків і встановлення твердих цін на них» від 31 січня 1919 р., «Про розкладку лишків врожаю 1918 р. та попередніх років» від 12 квітня 1919 р., Законом «Про хлібну розкладку» від 26 лютого 1920 р. селян було зобов’язано продавати лишки своєї продукції безпосередньо державі. Але в умовах інфляції відбувалася звичайна реквізиція, яку здійснювали комбіди, комнезами, робітничі продовольчі загони та військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Спочатку продрозкладка охоплювала хліб і фураж, згодом поширилась на м’ясо й картоплю, а з 1920 р. — на все продовольство.

Так зване «буржуазне» спадкове право було скасоване декретом РНК УСРР «Про скасування спадкування» від 11 березня 1919 р. Майно померлого переходило у власність держави. З цього майна забезпечувалося «утримання» непрацездатним та нужденним родичам спадкодавця.

Основи радянського земельного законодавства були започатковані вже в першому декреті Всеросійського з’їзду Рад «Про землю», постанові РНК РСФРР від 5 листопада 1917 р. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів». Законодавчими актами УСРР («Тимчасове положення про соціалізацію землі», схвалене ІІ Всеукраїнським з’їздом Рад 19 березня 1918 р., декрет ВУЦВК «Про соціалістичний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землекористування» від 26 травня 1919 р., Закон Всеукрревкому «Про землю» від 5 лютого 1920 р.) скасовувалася приватна власність на землю, надра, води, ліси. Вони становили єдиний державний фонд. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди із землею (купівля-продаж, застава, дарування та ін.). Земля надавалася селянам у користування. Передбачався розвиток колективних форм землекористування (радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, товариств із спільної обробки землі). Кооперативні об’єднання, участь у яких для сільського населення стала обов’язковою, перетворилися по суті на придаток Наркомпроду. З цієї причини в умовах товарного голоду кооперація наприкінці 1920 р. майже перестала існувати.

Регулювання трудових відносин відбувалося на основі Кодексу законів про працю РСФРР від 10 грудня 1918 р., дія якого на підставі договору про воєнно-політичний союз поширювалася на Україну. Проголошувався загальний обов’язок працювати та право на працю; обов’язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці; обов’язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; право на відпочинок та матеріальне забезпечення.

Але в умовах воєнного часу відбувалась мілітаризація підприємств, їхній режим був наближеним до військового. Широко застосовувалась загальна трудова повинність, примусове закріплення робітників і службовців за підприємствами і установами. Спочатку вона охоплювала оборонну промисловість, з листопада 1918 р. була поширена на залізниці, а потім — на всі галузі народного господарства. Злісне ухилення від трудової повинності вважалося «трудовим дезертирством». Прогул понад три дні протягом місяця кваліфікувався як акт саботажу. В умовах господарської розрухи та знецінення грошей запроваджувалася натуралізація заробітної плати, яка наприкінці 1920 р. досягла майже 100 %.

Основи шлюбно-сімейного права були започатковані декретами РНК УСРР від 20 лютого 1919 р. «Про цивільний шлюб та про введення книг актів громадянського стану» і «Про розлучення». Законним визнавався тільки громадянський шлюб (зареєстрований органами ЗАГСу). Церковний шлюб не мав правових наслідків і вважався приватною справою осіб, які одружувалися. Такі обмеження шлюбу, як різниця у віросповідуванні, обов’язковість дозволу батьків скасовувались. Проголошувалась свобода розлучень: шлюб розривався органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін. При цьому головним вважалося забезпечення інтересів дітей. Влітку 1919 р. з урахуванням зазначених декретів на основі аналогічного кодексу РСФРР Наркомюстом УСРР був розроблений проект Кодексу законів про акти громадянського стану про сім’ю та опіку. Умови громадянської війни не дозволили ввести кодекс у дію.

Нове кримінальне право формувалося на основі принципу доцільності, який протиставлявся принципу законності. Суд повинен був враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця, його соціальну приналежність. Вістря кримінальних репресій спрямовувалися не лише проти кримінальних злочинів, а й проти вчинків, які «становили загрозу радянській владі» — жертвами «червоного терору» стали тисячі людей. Кримінальне право спочатку регулювалося окремими декретами УСРР, а з 4 серпня 1920 р. на території України були введені в дію «Керівні начала з кримінального права РСФРР», в яких містилися положення про кримінальне право й правосуддя, про стадії вчинення злочину, про співучасть, про простір дії кримінального права. Покарання передбачалося не лише за закінчене злочинне діяння, а й за задум про злочин.

Система покарань включала: догану, громадський осуд, примушення пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, виключення з колективу, усунення з посади, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розстріл тощо. Деякі з цих покарань, перш за все, спрямовані на зміну свідомості правопорушника (осуд, примушення пройти курс політграмоти тощо), широко застосовувались в адміністративному й позасудовому порядку. Разом з тим, влада вдавалася до вжиття таких антиправових заходів, як взяття заручників, притягнення до кримінальної відповідальності за принципом кругової поруки (у випадках опору державним органам, знищення продовольчих складів, пошкодження залізниць тощо). Загалом відбувалося посилення кримінальної репресії. На відміну від Росії, де у 1920 р. відмовились від застосування смертної кари, Всеукрревком прийняв постанову від 2 лютого 1920 р. про те, що скасування смертної кари на даний час на території України не може бути здійснене.

Основи кримінального процесу встановлювалися Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р., Положенням про народний суд від 26 жовтня 1920 р., інструкцією «Про судочинство» від 3 червня 1919 р. та численними циркулярами Наркомюсту УСРР.

Всі репресивні органи мали функції слідства, суду та виконували вироки. Так, «Положенням про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії» від 30 травня 1919 р. НК надавалось право застосовувати збройну силу у випадках контрреволюційних виступів, погромів та чорносотенних заворушень, проводити обшуки, арешти, облави, накладати заборону на майно, вести слідство та виносити вироки по справах у контрреволюції, шпигунстві та бандитизмі. З дозволу місцевих виконкомів вони мали право вести слідство та виносити вироки і з інших справ.

Справи про найбільш небезпечні злочини розглядали революційні трибунали. При оцінці доказів і при визначенні покарань члени трибуналів керувалися декретами радянської влади і «власною революційною правосвідомістю». Попереднє слідство у деяких справах трибунали мали право визнавати непотрібним, а у політичних справах, відповідно до циркуляру НКЮ УСРР від 29 лютого 1920 р. «Про прискорення провадження попереднього слідства», воно мало бути завершене протягом 48 годин. Судочинство було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Право звинуваченого на захист істотно обмежувалося. Вироки трибуналів виконувались