Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
Від Софії Ігор послав двох гриднів до Володимирового города, щоб сповістити князя Святослава про прибуття гостей. Це змусило його знову захвилюватися — зустріне його сам Святослав, якщо дома, чи вишле назустріч кого-небудь із ліпших мужів. Це означало б нещо інше, як неповагу, навіть образу. Тоді б він одразу повернув назад і попростував би до Славути, де — він добре це знав — його сердечно привітав би старий учитель-наставник.
Але трапилось те, чого він зовсім не ждав. Ще здалеку, лише проїхавши Софійські ворота, що вели з города Ярослава до города Володимира — резиденції великих князів київських, він побачив великий гурт ошатно вбраних людей, а попереду пізнав князів Святослава та Рюрика. Вони поволі йшли від князівського білокам’яного терему з вежею над другим поверхом до Десятинної церкви і зупинилися на майдані, перед Квадригою — четвіркою баских мідних коней, привезених Володимиром Святославичем з Херсонесу.
Не менш як за один перестріл Ігор зупинився, спішився і, знявши шапку, швидко пішов до великих князів.
Йому назустріч рушили Святослав та Рюрик. Святослав витягнув наперед руки, в його очах блищали сльози, а сиве волосся бриніло сріблом. Він прийняв Ігоря в свої обійми.
— Брате! Страждальцю наш! Я радий привітати тебе в славному золотоверхому Києві!
Рюрик обняв його з другого боку.
— Я теж радий, княже.
Тим часом княгиня Марія Васильківна кинулася до зятя Володимира Ярославича, обняла його схилену в поклоні голову, схлипнула, прошепотіла крізь сльози:
— Володюшко! Володимирко! Безталанний наш!
Стара княгиня не могла і через багато років забути свою покійну кохану доньку Болеславу і сильну любов до неї перенесла на зятя, що й до цих пір не одружувався — залишився вдівцем. А те, що Володимир, як подейкують, мав якусь там жінку, не брала цього до серця: діло молоде, не вік же йому бути ченцем.
Увесь вечір князівський терем сповнювався веселим гулом голосів. Столи вигиналися від їжі та напоїв. Лунали пісні, гули бубни та гуслі, бряжчали цимбали. Як завжди, неперевершеним був Славута, якого Святослав сповістив про приїзд Ігоря, і чий голос тепер тішив своєю силою і незрівнянною чарівністю усіх присутніх.
Від такої сердечної братерської зустрічі Ігор відчув себе вільно, розковано. З душі поволі вивіялися тривога та туга, від яких весь день скніло серце. На його досі похмурому обличчі все частіше з’являвся радісний усміх.
Тож не дивно, що Володимир уже вночі, коли учта скінчилася і всі розійшлися по своїх кімнатах, розкрив свою книгу, з якою не розлучався ніде, і записав:
«Із Новгорода Ігор іде ко брату Ярославу к Чернігову, помощі прося на Посем’я. Ярослав же обрадовався йому і помощь дати обіща. Ігор же оттолі їха ко Києву, к великому князю Святославу, і рад бисть йому Святослав, также і Рюрик сват його».
І лише другого дня, вранці, після сніданку, Ігор зрозумів, чого останній час так тривожно нило серце, віщуючи щось недобре. Святослав узяв його під руку, завів у свою хоромину-бібліотеку, посадив до столу і, виждавши якусь хвилину, тихо сказав:
— Ігорю, кріпись, брате: цими днями з Половецької землі до Києва дійшла сумна звістка...
Ігор завмер. Ураз посірілі вуста видихнули:
— Що? Невже щось із сином Володимиром? Святослав поклав йому на плече руку.
— Ні, слава Богу, Володимир живий. І Всеволод живий... А племіника Святослава Ольговича немає. Кажуть, хан Кза приніс його разом з кількома десятками полонеників у жертву своїм поганським богам на могилі загиблого сина свого Чугая...
Ігореве обличчя враз спотворила страшна болюча гримаса.
— О Боже! — простогнав він і закрив обличчя долонями.— Бідний Святославе! Це ж я винен у смерті твоїй!
2
Того ж дня, надвечір, незважаючи на важкий удар, якого зазнав він від звістки про загибель племінника, Ігор з невеликим почтом поїхав до Славути. Горе-горем, а діло — ділом. Поки живий, князю, мусиш про живе дбати!
На стукіт у ворота відчинилося оглядове віконце і чийсь, як здалося князеві, знайомий голос запитав:
— Хто там?
— Ігор, князь сіверський.
За віконцем хтось радісно скрикнув. Грюкнув засув, і важкі дубові ворота, обковані залізом, розчинилися. З них вибіг Ждан.
— Княже! — І притиснувся щокою до Ігоревого коліна. — Який я радий бачити тебе при доброму здоров’ї!
Ігор скочив з коня і, на подив усьому почтові, міцно обняв привратника.
— Ждане! Ти тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так і думав!.. Ну що ж, Славута — добра душа, і тобі з Любавою буде тут непогано... Веди ж мене до нього хутчій!
Славута уже ждав його — обняв.
— Спасибі, що прибув, княже. Ігор зітхнув сідаючи.
— Прибув... З поклоном до князів прибув.
— Це добре!.. Казав колись віщий Ян: «Тяжко тобі, голово, без пліч, зле тобі, тіло, без голови!» Це треба розуміти так: «Києву, голові, без Сіверської та Галицько-Волинської земель не вистояти супроти ворогів, що напирають зі степу, а тілу, тобто Русі, без голови, без Києва, без великого князя київського теж не втриматися! Тож добре, що ти, княже, у важкий для себе час приїхав до Києва, до князів київських, на снем, щоб спільними силами рятувати нашу землю від кочовиків. Ти вчасно вирвався з неволі та прибув сюди, бо зле Руській землі без Ігоря.
Ігор скрушно похитав головою.
— Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався тебе!.. Скільки разів давав ти слушні, як тепер мені стало ясно, поради, а я... От і мушу йти з поклоном до Святослава, до Рюрика та інших князів, щоб дали військову силу для захисту Посем’я, грошей — для викупу полонеників, зброї — для оснащення і спорядження нового війська. Бо який я князь без війська? А війська без зброї не поставиш! Людей зберу, та чого вони варті в бою без мечів, луків, списів та іншого військового обладунку!.. За цим приїхав! Не знаю, що великі князі скажуть на це. Як ти гадаєш?
— На твоє запитання, Ігорю, відповісти мені нелегко. Бо хто відає, на яку ногу завтра встане Святослав або Рюрик? Однак я гадаю, ні в одного, ні в другого немає підстав відмовити тобі у
