Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів
Проте проблематика кримінально-процесуальної відповідальності в сучасній українській науці кримінального процесу не була предметом комплексного дослідження, в якому на основі єдиної доктринальної концепції було б переосмислено питання з'ясування правової природи, поняття, ознак, видів, системи заходів кримінально-процесуальної відповідальності й особливостей її реалізації під час кримінального провадження.
Саме тому метою статті є розгляд основних теоретико-методологічних і практичних проблем щодо визначення сутності, значення та тенденцій розвитку кримінально-процесуальної відповідальності.
Важливим для дослідження проблематики кримінально-процесуальної відповідальності є визначення методологічних підходів теорії кримінально-процесуальної відповідальності, що дозволить надалі з'ясувати сутність кримінально-процесуальної відповідальності та її ознаки, конституювати систему її заходів і окреслити основні тенденції її подальшого розвитку.
Як зазначає Ю. М. Оборотов, сучасну методологію юриспруденції становлять різні підходи, як-от: антропологічний, аксіологічний, цивілізаційний, синергетичний і герменевтичний. По суті, кожен із названих підходів визначає стратегію дослідних пошуків у взаємозв'язку юриспруденції із правом і державою [2, с. 86]. Ці ж питання мають знаходити своє відображення і на рівні галузевих досліджень, а саме — у методології наукових досліджень проблем кримінального процесу. Крім того, особливо необхідно наголосити на тому, як зазначає В. В. Дудченко, що сучасні європейські правознавці відзначають, що елементом стилю західної правової сім'ї є тенденція «антиформалізму в праві». У зв'язку із цим постає питання, чи не є ця тенденція стрижнем сучасного інтегративного праворозуміння, коли в праві поєднані ідеї (метафізика), факти (позитивізм) і оцінки (аксіологія)? На думку вченого, інтегративне право розуміння якраз і є сучасною домінуючою тенденцією у світовій юриспруденції [3, с. 225]. Зазначимо також, що пошук нових методів і оновлення методології триває. Так, наприклад, підкреслюється, що кримінальне право сучасності не є правом антагонізму, але є правом компромісів між державою, правопорушником і жертвою, і саме ця методологія триангулярності є основою майбутніх досліджень [Див.: 4, с. 6-13; 5, с. 195-198]. З огляду на те, що кримінальний процес — це насамперед складний правозастосовний процес норм матеріального кримінального права, то і в дослідженнях кримінального процесуального права це має відображатися.
Визначення сутності кримінально-процесуальної відповідальностіОдним з основних теоретико-методологічних аспектів дослідження проблем кримінально-процесуальної відповідальності є необхідність розгляду її в системі заходів кримінально-процесуального примусу. Різні аспекти, як і проблема примусу в кримінальному процесі загалом, постійно перебувають у сфері уваги вчених-юристів і практичних працівників правоохоронних і судових органів. Природно, що така увага до згаданої проблематики не є випадковою, вона визначається як важливістю даних питань на законодавчому, науковому та практичному рівнях, так і необхідністю переосмислення різних аспектів застосування примусу під час кримінального провадження в результаті реформування кримінального процесу.
Період реформування вітчизняного кримінального процесуального законодавства й ухвалення нового КПК України супроводжувалися переоцінкою концептуальних положень науки кримінального процесу — завдань, засад, стадій, цілих кримінальних процесуальних інститутів, тобто самої сутності та характеру кримінального провадження. Новий КПК України, за влучним виразом С. В. Ківалова, є людиноорієнтовним, спрямованим на забезпечення застосування належної правової процедури до кожного учасника кримінального провадження, а також на недопущення необґрунтованого та свавільного застосування примусу в кримінальному провадженні. Для правової держави, як далі зазначає вчений, таке визначення завдань кримінального провадження є надзвичайно важливим, оскільки вони визначають нову ідеологію кримінального провадження, що відображає спрямування на забезпечення пропорційності втручання під час проведення процесуальних дій у кримінальному провадженні, що цілком відповідає міжнародним і європейським стандартам судочинства [6, с. 3].
КПК України містить самостійний р. II «Заходи забезпечення кримінального провадження», де закріплені заходи кримінально-процесуального примусу, до яких віднесені: виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід; тимчасове обмеження в користуванні спеціальним правом; відсторонення від посади; тимчасовий доступ до речей і документів; тимчасове вилучення майна; арешт майна, а також грошове стягнення. Одні з них закріплені вперше, а інші — отримали в КПК України більш розгорнуту правову регламентацію, порівняно з КПК України 1960 р. На жаль, сьогодні в доктрині майже відсутні комплексні дослідження заходів забезпечення кримінального провадження, проте серед робіт останніх років, присвячених даній проблематиці, необхідно назвати роботу О. В. Авраменка, Р. І. Благути та А. Я. Хитра [7], в якій проаналізовані види заходів забезпечення кримінального провадження, загальні правила та підстави для їх застосування, а також працю колективу авторів «Заходи забезпечення кримінального провадження» за загальною редакцією доктора юридичних наук, професора В. Т. Маляренка, де, крім визначення поняття, системи, мети, підстав і порядку застосування вказаних заходів, значна увага приділена також і прокурорському нагляду та судовому контролю за застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження [8].
У зв'язку з тим, що в КПК України законодавець застосував новий термін — «заходи забезпечення кримінального провадження», постає проблема визначення співвідношення цих заходів і заходів кримінально-процесуального примусу. Аналіз літератури дає підстави зробити висновок, що із цього питання є такі позиції: 1) кримінально-процесуальний примус ширше за заходи забезпечення кримінального провадження; 2) заходи забезпечення кримінального провадження та заходи кримінально-процесуального примусу співвідносяться як загальне та часткове («загальне та часне» О. М. Миколенко); 3) ототожнення цих понять (Г. К. Кожевніков, С. М. Смоков, К. Г. Горелкина, Л. Д. Удалова, В. В. Рожнова, Д. О. Савицький, О. Ю. Хабло, В. І. Фаринник) [9, с. 16-17].
Так, на думку Г. К. Кожевнікова, можна ототожнювати заходи кримінально-процесуального примусу та заходи забезпечення кримінального провадження, бо аналіз найбільш поширеного серед науковців визначення примусових заходів у кримінальному судочинстві свідчить, що перелічені в ст. 131 нового КПК України види заходів забезпечення кримінального провадження в разі їх застосування здатні забезпечити виконання завдань кримінального провадження [10]. Аналогічної думки щодо тотожності понять заходів забезпечення кримінального провадження та кримінально-процесуального примусу дотримується значна кількість науковців [Див., наприклад: 11, с. 628-632]. Саме з такого розуміння співвідношення заходів забезпечення кримінального провадження та заходів примусу ми будемо виходити в подальшому дослідженні питань кримінально-процесуальної відповідальності. Водночас, враховуючи досить різноманітну спрямованість заходів кримінально-процесуального примусу, їхня узагальнена назва «заходи забезпечення кримінального провадження» є такою, що за своїм змістовним навантаженням найбільше відповідає призначенню цих заходів [12, с. 351].
І хоча в літературі
