Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
Обмеження права на доступ до правосуддя може бути й у формі відмови особи скористатися її існуючим правом. Правда, така відмова має бути законною, недвозначною і висловленою добровільно без будь-якого примусу. Право звернення до суду за захистом своїх прав і свобод за своєю суттю вимагає державного регулювання, і тут держава може скористатися свободою розсуду в плані застосування обмежень, виходячи з потреб і ресурсів суспільства, місця і часу чи конкретних осіб. Обмеження повинні мати законну мету, розумну пропорційність (помірність) між засобами, які використовуються, і поставленою метою, вони можуть стосуватися умов прийнятності скарги, бути більш широкими, скажімо, у захисті репутації, доброго імені для державних чиновників чи публічних ділових людей, ніж стосовно простих приватних осіб.
Обмеження можуть мати місце й у випадку юрисдикційного імунітету (право особи на судовий розгляд її справи має тлумачитися з врахування традиційно визнаного парламентського імунітету, імунітету іноземної держави й міждержавної організації), на підставі строку давності (але не в усіх випадках і стосовно не всіх суб’єктів), недотримання процедурних вимог та ін.
Частина друга коментованої статті є новелою в українському законодавстві. За радянського періоду суд не приймав позовів ні стосовно діянь органів влади й місцевого самоврядування, ні стосовно діянь посадових і службових осіб. З часів прийняття Конституції 1996 р. в Україні прийнято ряд законодавчих актів, які розвивають цю норму Конституції. Аналіз цього законодавства показує, що сфера судової діяльності й судового контролю за законністю рішень, дій чи бездіяльності посадових і службових осіб, органів держави і місцевого самоврядування має тенденцію до розширення. Суспільство переконалося в перевагах судового порядку оскарження над адміністративним. Цьому сприяють кілька факторів: незалежність судових рішень і підлеглість лише принципу верховенства права та закону; професійна підготовленість суддів у питаннях з’ясування суті правових актів; відсутність ієрархічної залежності й підпорядкованості; гласність і відкритість судового розгляду й участь у ньому заінтересованої особи та ін.
До становлення норми частини другої коментованої статті український законодавець підійшов неодночасно: спочатку досвід напрацьовувався в оскарженні в суді дій посадових і службових осіб, потім колегіальних органів державного управління і нарешті всіх органів, в тому числі і місцевого самоврядування, громадських об’єднань, політичних партій тощо. У Конституції цей досвід сформульований як чіткі правила поведінки особи в разі, коли її права порушені не індивідами.
Оскільки Конституція не дає чіткого переліку дій чи бездіяльності державних органів, як і органів місцевого самоврядування, службових і посадових осіб, то звідси презумується, що в суді можна оскаржити будь-яке діяння чи рішення таких органів і осіб. У таких ситуаціях, на відміну, скажімо, від цивільно-правових відносин, є своя специфіка. Сторони в процесі займають нерівні відносини, а тому фізична особа, права якої порушені, вимагає більшої уваги та потреб захисту з боку суду. Суд має ретельно вивчити рішення чи дії або бездіяльність органів держави чи місцевого самоврядування, службових чи посадових осіб, щоб виявити, які з них стали причиною порушення таких прав.
Цій меті підпорядкована й процедура розгляду таких специфічних справ (необхідність оперативного розгляду скарг, пільги щодо сплати мита, неможливість застосування процедури дружнього врегулювання та ін.). Здебільшого відповідальність службових і посадових осіб є дисциплінарною, адміністративною, а у випадках грубого нехтування правами особи — кримінальною. Рішення Конституційного Суду України, прийняте за зверненням громадян щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції, може мати своїм наслідком визнання певних законів чи їх окремих положень такими, що не відповідають Конституції України, а отже, які втрачають чинність з дня ухвалення рішення цього суду.
Так, у рішенні в справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 2482 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) (справа громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) № 6 з-п від 25 листопада 1997 р. зазначено: «частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дію чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність).
Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду».
В іншій справі (щодо конституційності статті 2483 ЦПК України), беручи до уваги частини першу і другу статті 55 Конституції України у взаємозв’язку із частиною другою статті 124 Конституції України, Конституційний Суд України зробив висновок про невідповідність Конституції України, а отже втрату чинності положень ст. 2483 ЦПК України щодо скарг на: «акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової і службової таємниці», «акти і дії службових осіб, органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури» та ін.
У частині 3 ст. 55 Конституції України вперше в українському законодавстві передбачена така форма захисту прав людини, як звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює на постійній основі парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції. Метою такого контролю, окрім захисту, додержання та поваги до прав і свобод людини, є запобігання їх порушенню, сприяння поновленню таких прав і сприяння приведення законодавства України щодо прав і свобод у відповідність до Конституції України і міжнародних стандартів, розвиток співробітництва в цій галузі, запобігання дискримінації, інформування населення України про стан захисту таких
