Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Щодо подальшої долі самого К. Розумовського, то 1764 року він вирушив у подорож за кордон, склавши перед тим і функції президента Академії наук. Незважаючи на те, що колишній гетьман продовжував займати високе становище при царському дворі та в уряді (як сенатор і генерал–фельдмаршал), Катерина II понад 11 років не дозволяла йому навіть з’являтися в Україні. І лише на початку 1776 року, при сприянні фаворита імператриці Г. Потьомкіна, з яким Кирило Григорович перебував у дружніх стосунках, він зміг уперше після тривалої відсутності приїхати на батьківщину. На цей час К. Розумовський став ще заможнішим, одержавши в спадщину величезні маєтки покійних брата Олексія Григоровича і дружини Катерини Іванівни. Своє багатство він розділив між дітьми — шістьома синами й п’ятьма дочками.
Навесні 1787 року Розумовський залишив Петербург, відійшовши від усіх державних справ, і переїхав до Москви. В 1794 році в зв’язку з погіршенням стану здоров’я він повернувся в Україну й поселився в Батурині. Останні роки життя Кирило Григорович присвятив будівництву церков і кам’яних будинків у своїх володіннях: Батурині, Баклані, Почепі, Яготині та ін., а також активній господарській діяльності. Він був одним із перших в Україні поміщиків, котрі почали застосовувати прогресивні для того часу методи виробництва. Зокрема, він заснував у Яготині шовкове виробництво, використовував у своєму господарстві машини, вдосконалював свічкову й сукняну фабрики в Батурині тощо.
Помер К. Г. Розумовський 3 січня 1803 року на 75–му році життя. Поховали його в трапезній церкві Воскресіння Христового в Батурині, яку гетьман відбудував на руїнах мазепинської церкви.
Так мирно й тихо, на відміну від багатьох своїх попередників, скінчив життя останній гетьман України. Та й прожив він, власне, не по–гетьманськи, а як граф і вельможа царського двору. Вже з юних років потрапивши «з грязі в князі», він цілком і назавжди відірвався від простого люду, з якого вийшов. Ніколи не відав він почуття радості проводиря з приводу перемоги над ворогом чи то гіркоти поразки, не знав пекельних труднощів козацьких походів, не тримав справжньої бойової козацької шаблі в руках, не палив козацької люльки. Посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу.
Та, попри все, К. Розумовський залишився в історії України, і не стільки своєю сумною роллю останнього гетьмана й найтитулованішого українця, а причетністю до тривалої й трагічної боротьби українського народу, його кращих представників за свою державність. І в тому, що ідея української державності пережила століття, надихала на боротьбу наступні покоління українців й, зрештою, матеріалізувалася в створенні сучасної України, певна роль належить і Кирилові Розумовському.
Павло Петрович Скоропадський
(1873–1945)
«…я оголошую себе Гетьманом всієї України»
Визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України (1918).
В умовах національно–визвольних змагань 1917–1921 років здійснив спробу утвердити монархічну форму правління в Україні та розв’язати широкий спектр соціально–економічних, національно–культурних, зовнішньополітичних проблем. Непослідовна політика Гетьмана, яка виражала інтереси найбільш заможних верств українського суспільства, залучення до управління державою представників консервативних партій, деякі з них мали антиукраїнські переконання, опора на іноземні війська, відштовхнули від співпраці з ним національно–демократичні сили і призвели до утворення опозиції та здійснення нею успішного державного перевороту.
Так сталося, що перші й останні дні Павла Скоропадського пов’язані з Німеччиною. Він народився 3(16) травня 1873 року на німецькому курорті Вісбаден. Лише у п’ятирічному віці Павлика, що тоді розмовляв лише німецькою, привезли в Україну. Дитинство його пройшло у дідівському маєтку, в мальовничому Тростянці на Полтавщині. Оскільки батько, Петро Іванович, часто бував у роз’їздах, турботу про онуків узяв на себе дід, Іван Скоропадський. Тут за допомогою парафіяльного священика о. Митрофана Ладишевського їх навчали російської мови й Закону Божого. Заборона вживати німецьку була настільки суворою, що Павлик швидко її забув. Дід чудово володів українською й давав онукам читати книжки цією мовою.
В будинку Скоропадських стіни прикрашали портрети відомих членів роду, гетьманів та козацьких старшин, зразки давньої зброї. Почуття пошани до минулого підсилювали старовинні ікони, книги, меблі, а також культивовані звичаї й традиції. Світогляд Павла формувався під впливом В. Тарновського, П. Дорошенка, В. Горленка, П. Новицького та інших представників української інтелектуальної еліти, які часто гостювали у Скоропадських. До маєтку надовго приїздив і працював у ньому художник М. Ге, який написав портрети всіх членів родини. Туї зупинялися також відомі музиканти брати Заремби, які, без сумніву, вплинули на формування власних музичних смаків Павла Скоропадського. У маєтку постійно бували бандуристи, часто виконувалися українські пісні.
Іван Скоропадський оточив своїх онуків особливою турботою. Закладений його коштом Тростянецький парк за кількістю зібраних у ньому рідкісних екземплярів дерев міг конкурувати з відомими ботанічними садами європейських країн. Павло згадував, що в цьому чудовому куточку природи вони зі старшим братом Михайлом проводили влітку й восени все своє дозвілля. Коли ж братові виповнилося десять років, а Павлику вісім, Іван Михайлович вирішив ближче познайомити їх із повсякденним життям простих сільських трударів. Неподалік від флігеля теслярі почали зводити зруб, а хлопчаки маленькими сокирами вчилися обтісувати колоди, робити зарубки. Зведена власними руками хата під солом’яною стріхою мала стати обійстям, у якому нащадкам славного роду належало освоїти всі премудрості хліборобської праці. Дід пообіцяв купити хліба, який вродить на власноруч обробленій і засіяній хлопцями ниві. Навчившись поганяти волів та вправлятися із плугом, брати вручну засіяли поле, яке щедро винагородило їхню працю. Іван Михайлович дуже втішався, коли вони обмолотили снопи ціпами й непоступливо торгувалися з ним за ціну на зерно…
Дід спілкувався з онуками не у формі менторських повчань і моралізаторських сентенцій, а шляхом безпосереднього обміну думками. При цьому головною якістю, що її він прагнув виховати в хлопців, була сильна воля, а потім — свідоме ставлення до всього, що їх
