Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Чайки. Дід Самійло першим у кабінет пустив сусіда, подивитися, що буде далі. А далі було таке: сусід заговорив про компенсацію за коня, а Чайка у відповідь велів дати йому нагаїв.

Родичі розказували, що майже всі хлопці з кутка були в загонах Зеленого. Після його загибелі розсипалися, поховалися, один одного не продавали, тому й уникли репресій.

Розказував дід і про єврейські погроми, які чинив 7-й червоноармійський полк, сформований із випущених в’язнів Лук’янівки. Тоді з Обухова позтікали майже дві тисячі євреїв. Таке ж ставлення до євреїв було і в денікінців. Дід пригадував, як зайшла перша група денікінців у двір і забрала копицю свіжого сіна, друга група — коня, треті нишпорили, нічого не знайшли, то зняли з діда нові чоботи (дід Самійло був чоботарем). До того ж ще у коморі побачили змотане вузлом іудейське богомільне вбрання сусіда-єврея, який, втікаючи на Київ, попросив діда це сховати. Денікінці: “Так ти жида прячєш!” Ледь не розстріляли його. Зеленівці ж погромів єврейських не робили, людей не оббирали.

Згадували й інші люди, як разом з усім людом святкували зеленівці Різдво і Водохреща. Після служби в церкві всі вийшли на ставок на Кип’ячій, де стояв вирубаний із льоду і облитий буряковим квасом хрест. Зеленівці салютували в небо — чим у кого було.

Ще дід Сергій пригадував, як він, щоб уберегтися від червоної мобілізації, пішов на роботу в обухівську міліцію. Коли наступали на Обухів зеленівці, вся міліція втекла і сховалася по ярках. А баба Сергія Сака, Марина, згадувала, як вона в очеретах на Кип’ячій в Обухові побачила двох київських комсомольців, які втекли з Трипілля. Сиділи перелякані й голодні. Бабі стало їх жаль, дала вона їм по шматку хліба і показала, в якому напрямку Київ.

Галина ХИТЕНКО, краєзнавець

Хитенко Г. Із туману забуття. — Обухів: Задруга, 2010.

Василь Стрілець. Розповідь розвідника отамана Зеленого

Одного разу в районі Трипілля комсомольці обстрілювали з кулемета позиції наших загонів. Мені доручив отаман Зелений розвідати, а якщо буде можливість, то і “зняти” вороже кубло. Я взяв набої у полотняну торбу і десятизарядну французьку гвинтівку. Хоч пробирався чагарями і повз густою травою, кулеметник мене помітив і почав по мені стріляти. То спереду, то за мною кулі вихором підіймали землю із травою в повітря. Бачу: діло пекельне, треба відходити. Відповзав у бік чагарів. Зненацька мене оточили вершники.

Я кинувся в чагарі. Відстрілювався на всі боки. Мені кричали, щоб я здавався, бо посічуть як капусту, але я вирішив, що загину, але не здамся. Перезарядив гвинтівку і на ходу продовжував відстрілюватися. Стріляв прямо по конях. Відступав до яру. З 15 вершників лишилося троє, вони не стали переслідувати. Я добіг до Диркачевого млина, потім берегами добрався додому. Сів на лаву, поставив відро — кров цибеніла з рота і носа. Дивлюсь: на одній нозі ботінок, друга боса — я так біг, що не пам’ятаю, що загубив його в ярах.

Батьки на другий день привезли лікаря Волинського з Трипілля, той сказав: “Коли б ти, Федоре, пробіг ще кілометр, у тебе б розірвалося серце”.

Це було в районі Кагарлика. Зелений наказав мені провести розвідку на позиціях красних. Обійшовши з тилу, бачу: красні сидять в окопах на снопах і теревенять. Поруч залізна дорога і два вагони, мабуть, із боєприпасами. Повернувшись назад, усю картинку змалював отаману. Зелений визвав до себе гармаша Петра і наказав вогнем з гармати стерти вагони з лиця землі, що й було зроблено. В районі вагонів рвалися снаряди і палала велика пожежа.

У Щербанівці комсомолець Андрій Медвідь склав список односельчан-зеленівців, їхніх менших братів і синів “розкуркулених”. За цим списком їх і арештували на Паску 1937 року. Вночі приїхала машина з Обухова і забрала 18 щербанівців.

Чому мене не взяли в 1937 році?

У 1930-х рр. якось уночі Медвідь заліз до мого льоху. Я його впіймав, думав скалічить. Медвідь упав на коліна, цілував поли і просив помилувати, клявся, що ніколи не зробить мені і моїй сім’ї зла. Очевидно, через те я й не попав до того списку.

У Щербанівці неподалік Пустових жила сім’я, по-вуличному їх звали Петрігали, батько і син. Син став видавати себе за домового, який живе на печі за комином. До нього їхали селяни з усіх навколишніх сіл. Везли зерно, мед, горілку, а він їм з-за комину розповідав їхню судьбу. Прийшов і я погадать, говорю: “Подай і мені, господаре”, а він з-за комина говорить: “Принеси мені, Федоре, меду миску”.

Гадання було при повній темноті в хаті. Я приніс миску меду — вдома ж була пасіка. Почалось гадання, “домовий” каже: “Давай, Федю, мед”. Я подав миску лівою рукою, а правою захватив “домовика” за пику та подряпав її. Тоді сказав людям, що цей шарлатан їх дурить, а вони йому, брехуну, вірять. І наказав закрити лавочку махлярства.

Розповів Федір Павлович ПУСТОВИЙ (1887 — 1971).

Записав його рщний племінник по матері Василь Михайлович СТРІЛЕЦЬ.

Надіслав Михайло Горловий.

Катерина Бадмаева. “У його загонах були і заможні, і безземельні селяни”

Рід Бойків багато зазнав життєвих незгод у часи революційних подій на трипільсько-дерев’янсько-обухівських землях.

Моя тітка Марина жила у Злодіївці, нині Українка, тримала великий дім і клуню, де ставали на перепочинок козацькі загони (так називала їх бабуня Варка — батькова мати). Тітка Марина була зв’язковою між злодіївськими козаками та загоном стрільців, що базувався у Григорівці. У неї була красива корзина, в якій лежала свіжа риба, а серед риби — записка.

— Свіжа риба! Свіжа риба!

Це був сигнал.

На Дівич-горі серед вишневого саду стояла дивовижна хата Митра Пилиповича Хоменчука.