Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

іншим, він казав, що хотів би розказати про це якомусь журналісту чи письменнику, може, той би спробував розшукати Данила і його родину в Канаді чи іншій країні. Михайло Солошенко не вірив, що Данило загинув у 1919 році. Взагалі, навколо життя і смерті мого предка Данила Терпила снують всілякі чутки, домисли і просто неймовірні легенди. Які з них правдиві, а де вимисел, тепер важко розібратись. Але одне можна сказати — що для ворогів української незалежності він був грізним супротивником. Доказом цього твердження є те, що й через 20, 30 і навіть 40 років всі, пов’язані з його іменем, підлягали репресіям з боку комуністичного режиму.

Я вдячна людям, які шанують пам’ять отамана Зеленого, його брата Григорія і всіх тих, хто віддав найдорожче, що в них було, — своє життя, — за нашу вільну Україну. Слава героям і вічна пам’ять людська!

Хочу закінчити свою розповідь про минуле словами нашого земляка Сергія Лук’яновича Олексієнка, талановитого артиста і поета:

Зведися ж, Терпило Даниле, земляче, Та стань на майдані, щоб ясно побачить: Твоя Україна і вільна, й велика, — За що ти боровся, до чого ти кликав.

Раїса Іванівна БРАСЛАВЕЦЬ (ТЕРПИЛО), 1929 р. н., онука Григорія Ільковича Терпила, рідного брата отамана Зеленого Київ, 2008 р.

Сергій Олексієнко. Спогади про Данила Терпила, садиба якого була через 5–6 хат на кутку Гайдаївка

З того, що мені розповідав батько (Лук’ян Лазарович Олексенко. — Ред.) про Данила, можна зрозуміти, що Данило був не тільки хорошим військовим, а й завзятим пропагандистом, агітатором і організатором. Він особисто організовував мітинги (сходки), на яких закликав навколишніх селян не розпорошуватись окремими загонами, а з’єднатись в один кулак. На одному з тих мітингів, на якому був і мій батько, Данило (як розповідав батько) був сердитий, лаявся і кричав: “Якщо ви, дурні, мене не послухаєте, то розвішають вас, як лантухи, по придорожніх стовпах, а від ваших дітей віднімуть останній кусок хліба”.

Трипільці цінували і любили Данила, за що, зрештою, і дорого розплатилися в 1930 — 1938 роках. Усе чоловіче населення було заарештоване і закатоване, майже ніхто не повернувся.

Вбили батька Зеленого свої (а може, й чужі)… Хоронили з великими почестями. Труну з тілом батька везли три пари волів. Було багато народу, попів і дяків. Були півчі. Трохи згодом, коли приїздила комісія з Києва (хотіли пересвідчитись, що отамана справді вбито), то, відкопавши могилу і відкривши труну, Зеленого там не знайшли. Хтось переховав — свої чи чужі. Одні кажуть, що тіло вивезли з села, а інші кажуть, що він похований у селі, але де?! Ніхто не знає.

Сергій Лук’янович ОЛЕКСІЄНКО (ОЛЕКСЕНКО), (1917 — 2011), заслужений артист України Київ, травень 1997 р.

Роман Коваль. “Всі у Зеленого були”

30 листопада 2002 р. я відвідав Сергія Лук’яновича Олексієнка (Олексенка), заслуженого артиста України. Зі мною Галина Гілярівна Яблонська, яка працювала з ним в Українському драматичному театрі ім. Івана Франка.

Враження від короткого спілкування з Сергієм Олексієнком — найкращі. Це твердий український патріот, хоч тихий і делікатний. Його все хотілося пригорнути, щось добре сказати йому…

Народився він 7 жовтня 1917 р. уТрипіллі. Його прізвище Олексієнко, але батько був Лук’ян Олексенко. Лук’ян Лазарович народився у 1880-х роках (прожив 99 років). Зелений приходив до нього в хату, щоб мобілізувати до свого війська. Лук’ян почав відмовлятися — все-таки восьмеро дітей на руках.

— Кат з тобою, оставайся! — кинув незадоволено отаман і пішов геть.

Лук’ян розповідав синові про Зеленого: “У Вовчому Яру агітував проти царя… Утік із Сибіру… Отаман Зелений був у почоті, його боялися, але був у почоті”.

Сергій Лук’янович додавав: “Різні люди були у Зеленого, але всі в Трипіллі знали, що Зелений — свій, що він хотів добра людям… Всі у Зеленого були”. Про великий рід Оленичів сказав: “Оленичі всі у Зеленого були”. А про репресії у 1930-х роках висловився так: “Брали поголовно — і тих, хто воював, і тих, хто не воював. Одні вдови і сироти залишилися. Отак обезглавили Трипілля”.

На питання, де можна знайти фотографію Зеленого, Сергій Лук’янович відповів багатозначно: “Це вопрос”.

На прощання Сергій Олексієнко сказав нам, що в українському народові розчарувався, але оптимізму не втрачає і сподівається, що наш народ таки здобудеться на гідну долю.

Роман КОВАЛЬ

Авторські польові дослідження Романа Коваля. Записано від Сергія Лук’яновича Олексієнка (1917 р. н.) в м. Києві 30 листопада 2002 р.

Степан Дегтярьов. “Ось проженемо жидів і кацапів…”

Повстанці збирали по селах добрих коней, довелось і моєму батькові віддати свого Ворона. Врешті батько й сам потрапив до зеленівців. Був він освічений (закінчив Саратовський бухгалтерський технікум) та ще й мав гарний каліграфічний почерк, мабуть, тому Зелений і взяв його на якусь штабну посаду.

Батько пригадував, як на Піївському цукрозаводі Зелений експропріював цукор. Місцеве населення сприйняло це негативно. А Зелений усе повторював:

— Ось проженемо жидів і кацапів — будемо самі хазяями на своїй землі…

А ось розповідь про останні дні Зеленого.

Фатального жовтневого дня 1919 р. в розвідці боєм під Каневом Зелений був тяжко поранений. Степан Дегтярьов вважав, що отаман і його козаки потрапили під артилерійський обстріл. Атака захлинулася. Відчувалася невпевненість, розгубленість. Уцілілі з пораненим отаманом рушили на Трипілля. Їхали через Маслівку, Зеленьки та Халчу.