Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

1. Каратини Р. Введение в философию. - М.: Эксмо, 2003. - 736 с.

2. Реале Дж. и Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней.т. 4. От романтизма до наших дней. - СПб.: ТОО ТК «Петрополис», 1997. - 880 с.

3. Скирбекк Г., Гилье Н. История философии. - М.: Владос, 2000. - 800 с.

4. Саймон Крічлі. Вступ до континентальної філософії. - К.: ТОВ «Стилос», 2008. - 152 с.

Філософію можна оцінювати з подвійної точки зору: а) вона є знанням певного роду; б) вона є видом духовної діяльності з продукування цього знання. Знання як результат діяльності характеризується своїм предметом (тобто тим, чого воно стосується), змістом (смислом) і відповідністю питанням, які передують отриманим знанням. Якщо тимчасово відволіктись від тієї вимоги, що грамотно поставлені питання самі потребують якогось початкового знання, можна погодитись на таку вихідну ситуацію, за якою існує попереднє людське запитування, відповіддю на котре і буде знання. Коли йдеться про знання філософське, то і запитування повинно бути також філософським. Від філософії слід вимагати відповіді тільки на філософські питання. Поетове риторичне запитання «Чому я не сокіл, чому не літаю?» є зверненням до Бога, а не до філософа. А питання про причину спекотного літа скоріш стосується спеціалістів з метеорології, фізики атмосфери тощо. Більшість питань, якими бувають заклопотані люди у своєму буденному житті, взагалі не відноситься до науки: хтось комусь дає пораду або навчає повсякденним справам, хтось доходить до них розумом сам, покладаючись на власний чи чужий досвід. Що ж стосується наукових питань про невідоме, то їх формулюють і на них відповідають самі науковці.

Колись, у прадавні часи, перші філософи поєднували в собі також і дослідників природи, хоч специфіка окремих видів наукових відомостей досить чітко усвідомлювалась вже стародавніми греками. Словом φύσίς (фюсіс), що перекладається сьогодні як «природа», вони позначали все, що зростає, сам ріст і те, що виросло у процесі зростання. Мається на увазі не тільки зростання рослин і тварин і не тільки все те, що протистоїть людині, а й цілковита тотальність усього чуттєво-сущого, включно з людиною, яка дана людині ж у її безпосередньому досвіді і панує без її участі. Грецький термін φυσική (фюсіка, або в сучасній більш поширеній транскрипції - «фізика») значив науку про фюсіс. « Περ ί φύσις» («Про природу») - так здебільшого називали свої твори мислителі досократівського періоду в розвитку античної науки і філософії, тому їх, до певної міри, можна назвати «фізиками». Ці «фізики-філософи» своє завдання вбачали в тому, аби викрити істинну суть речей і явищ, дати знання «по-істині», протиставивши його звичайному, буденному знанню всіх простих смертних як знанню уявному. Засобом до здобування істинного знання про суще була раціоналістична думка, чисто дедуктивне міркування щодо вихідного начала (άρχή - «архе»), з якого складаються речі і до якого вони розкладаються. Отже, наукове знання спиралось на те, що чуттєво дано, і прагнуло суто спекулятивно, тобто умоглядно, його пояснити, дійшовши думкою до певного начала, до якого зводиться багатоманітність світу. Головними питаннями такої науки були:

- Як пов’язано у світі єдине й множинне?

- Що у світі є мінливим і що незмінним?

- Що більш властиво речам: рух чи спокій?

- Що таке буття і небуття та яке їх існування?

Першим, хто свідомо порушив традицію ототожнювати із справжньою наукою «фізичні» знання, був Сократ. У платонівському діалозі «Федон» міститься таке щиросердне визнання Сократа про його шлях до справжнього знання: «У молоді літа в мене була справжня пристрасть до того виду мудрості, що звуть пізнанням природи. Мені здавалось чимось величним знати причину кожного явища - чому щось народжується, чому гине й чому існує. Я часто кидався з крайнощі в крайність і ось якого роду питання задавав собі в першу чергу: коли тепле й холодне викликає гниття, чи не тоді, як дехто вважав, створюються живі істоти? Чим ми мислимо - кров’ю, повітрям чи вогнем? Чи може ані тим, ані другим, ані третім, а це наш мозок викликає відчуття слуху, і зору, і нюху, а з них виникає пам’ять і уявлення, а з пам’яті і уявлення, коли вони набудуть усталеності, виникає знання. Розмірковував я й про загибель усього цього й про зміни, що відбуваються на небі й на Землі, і все заради того, щоб врешті-решт визнати себе абсолютно нездатним до таких досліджень[269]. Ми сьогодні не знаємо, як конкретно міркував Сократ, бо судимо тільки за свідченням його учня Платона, але не підлягає запереченню, що саме від Сократа йде поворот до нового розуміння суті філософського (наукового) знання. Фізичні знання фактично байдужі людині, таємниці всесвіту - то все справи божественні, розібратись у них - над людські сили, а те, що залежить від людини, саме воно і є тим, що їй можна й слід знати. А це не що інше, як загальні норми всякої людської діяльності, такі, як благо, добро, справедливість, мужність, красота тощо, які виражаються поняттями, дослідження котрих і складає зміст науки.

Платон, ідучи шляхом Сократа, заперечує можливість існування істинного знання про чуттєвий світ, оскільки він надто мінливий і в ньому нема справжньої основи пізнання. Усе, що дане в досвіді і пов'язане з чуттєвим матеріалом, є лише об'єктом гадки, а не справжнього знання. Ми не можемо пояснити, вважає Платон, багатоманітний світ видимих речей, виходячи з них самих, і тому він припускає існування деякого первинного світу ідей, де