Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер

поворотний момент у британській політиці щодо Європи, а з іншого як визнання Францією Атлантичного партнерства. [...] По суті компроміс полягав у прагненні вдосконалити європейський військовий потенціал і в намірі проводити операції з урегулювання криз у рамках Петерсберзьких місій». Jean-Yves Haine: Eine historische Perspektive, в: там само, S. 50f.(обратно) 200

Там само, S. 51.

(обратно) 201

Бюлетень Федерального уряду ФРН від 16 серпня 1999 р., №. 49, S. 532.

(обратно) 202

Там само.

(обратно) 203

Там само, S. 534.

(обратно) 204

Там само, S. 533.

(обратно) 205

Навіть кілька місяців досвіду роботи з Союзом 25-и показують, що всі нові східноєвропейські держави-члени прагнуть якнайшвидше увійти до валютного союзу і Шенгенської системи. Крім того, досвід цього короткого періоду так само засвідчує, що нові держави-члени, зі свого боку, найпевніш долучатимуться до всіх нових ініціатив у сфері безпеки та оборонної політики.

(обратно) 206

Конституція Європи, стаття 1-44, S. 19.

(обратно) 207

Стаття 1-41 (6) і стаття ІІІ-312, там само, S. 19 und S. 63 f.

(обратно) 208

Стаття 1-1(2), там само, S. II.

(обратно) 209

У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгагені визнала право кожної європейської країни, яка визнає положення статті 6 пункт 1 Угоди про утворення Європейського Союзу, вступати до Європейського Союзу після виконання нею низки вимог за трьома критеріями:

— політичним: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин;

— економічним: дієва ринкова економіка;

— «членським»: зобов'язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей.

Так звані «копенгагенські критерії», або критерії вступу, були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС.

Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.

«Копенгагенські критерії» — це ті критерії, яким мають відповідати потенційні країни-кандидати до Європейського Союзу. Вони були ухвалені в Копенгагені на засіданні Ради Європи 22 грудня 1993 року в рамках підготовки до розширення ЄС. Точніше, йшлося про три групи критеріїв, яким мають відповідати всі країни-кандидати. Перш ніж починати перемовини щодо вступу, країна-кандидат уже повинна відповідати політичним критеріям. Інші критерії слід виконати до завершення перемовин, себто до фактичного приєднання. Цитата: «Для членства країна-кандидат має досягти стабільності інститутів, які гарантують демократію, верховенство права, захист прав людини, а також повагу і захист меншин; окрім того, від неї вимагається наявність дієвої ринкової економіки та здатність витримувати конкурентний тиск і давати собі раду з ринковими силами в рамках Союзу. Членство також передбачає, що окремі країни-кандидати беруть на себе зобов'язання, які випливають із членства в союзі, й можуть присвятитися цілям політичного, економічного і валютного союзу». Взято з інтернет-сторінки: http://bit.ly/fischer-uk-06.

(обратно) 210

«Ми не вагаючись із нетерпінням чекаємо того дня, коли в інтересах конструктивного порозуміння від Атлантики до Уралу вся Європа сама радитиме з власними проблемами». Charles De Gaulle: Pressekonferenz vom 9.9.1965, in: Europäisches Europa — Die vierzehn Pressekonferenzen de Gaulies, Troisdorf 1966, S. 96.

(обратно) 211

«Європа була і залишається не стільки реальністю, географічною або політичною, скільки (культурною) ідеєю — ідеєю континенту зі здатними до самовизначення культурними структурами і способом життя, який сприймає себе, відколи греки відкрили розум, як розумний лад. Тим-то Європа і з часів Геродота, який першим поклав межу, розділивши Європу, Азію й Африку і першим повів мову про „європейців“, — це насамперед культурне місце, визначене „самоідентифікацією та самовизначенням тих, хто зве себе європейцями“ (Ріхард Шрьодер). Можна це висловити й інакше: коли спробувати визначити Європу з географічного погляду, то лише її загубиш. Бо ж, якщо Середземне море конче європейське, то Північна Африка теж входить до Європи? А як щодо Ізраїлю? В політичному плані він європейський, а в географічному — ні? А як щодо Туреччини та країн СНД, які сусідять із Європою? Починаєш ділити, і раз у раз мов Пилип із конопель виплигує Росія. З іншого боку, Європа сама якась шпичаста, і за ті шпичаки чіпляється азіатський континент». Jürgen Mittelstrass: Europa erfinden. Über die europäische Idee, die europäische Kultur und die Geisteswissenschaften, in: Merkur, Nr. 669, Januar 2005, S. 28 if., hier S. 28 f.

(обратно) 212

«Росія, Беларусь і Україна, і тим більше Туреччина зроду не входили до історичної Європи. Вони не мають на собі відбитку ані доби античності, ані римського права, ані Реформації, не кажучи про часи Просвітництва, не позначені вони й західною буржуазією з його самостійними „бюргерськими“ містами, європейською шляхтою, європейським селянством, хай з часу Петра І і Ататюрка вони біжать свіжими слідами Європи. Додамо: Європа — то історична величина, що, втім, змінюється у тісних межах, величина, що часто-густо визначається на