Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

У кутку кухні мірно зітхає тихий чайник. Сучасний електронний годинник, що висить над витяжкою, показує шосту сорок ранку. Ніж бадьоро стукає по дошці, нарізуючи куряче філе для бутербродів.

Я чую, як на підвіконні тихо вібрує мобільник. Хоча й не можу поки до нього дістатись; мої руки зайняті розбиранням філе, а з духовки лунає писк, що повідомляє мені про готовність страви.

На кухню заходить мати Кейна.

- Кімберлі? Доброго ранку, люба, - здивування в її голосі цілком зрозуміле і навіть анітрохи не змушує мене зніяковіти. Це не дивно: прокинувшись рано-вранці, я тихо навшпиньки пройшла на кухню, вирішивши зайнятися кухарством з самого світанку. Ще один день пройшов без Кейна і я всіляко намагаюся себе відвернути від постійних думок про нього. Ще, до речі, я поступилася місцем у спальні Амалії та Олівії, бо почувала себе незручно, бачачи, як вони обидві тісняться на дивані, що вдвічі вужчий за ліжко в спальні. Мати Кейна звичайно спочатку відмовлялася, але все ж таки мені нескладно було її переконати, думаю, що здебільшого вона поступилася мені через Олівію.

Тим часом мій телефон знову починає вібрувати.

- Чи можу я вас попросити взяти слухавку, доки я закінчу з філе? - прошу я, не обертаючись. - Це напевно Кейн телефонує. Дякую.

- Кім, тут...

- Я зараз закінчу, тільки руки ще помию і витягну запіканку з духовки, бо підгорить.

- Ну гаразд, люба. Алло? Ні, це не Кімберлі. Так, звісно, ​​вона тут. Звісно, ​​я зараз її покличу. Кім, це... Твоя мама.

Я так і застигаю, схилившись над духовкою, відчуваючи, як жар зсередини кухонного агрегату миттю ринув у обличчя.

Закривши назад розкриті навстіж скляні дверцята духовки, я кидаю рукавичку на стіл і розвертаюся, з легким вдячним кивком прийнявши телефон.

- Привіт, мамо, - тихо вимовляю я.

Зізнатись, я здивована і мене ненадовго охоплює ступор. Не пригадаю випадку, щоб мама дзвонила мені так рано. Зазвичай ми з нею зідзвонюємось ближче до обіду або після робочого дня, коли я ще працювала. Звісна річ, я мамі не розповідала події останніх днів, або я навіть сказала б тижнів. Загалом нічого з того, що могло б викликати в неї зайве хвилювання і тривогу.

- Кім, - видихає мама в трубку і тривожний стрибок у її голосі на якусь мить дозволяє повірити, що якимось чином вона про все в курсі. - Ти зараз де?

- Е-е... ну, я... - тільки мама вже продовжує і мені не доводиться навіть прикладати зусиль, щоб на ходу викрутитися:

- Гаразд, у будь-якому разі, мені потрібно, щоб ти повернулася додому, - голос ніби належить моїй мамі, але в ньому чується невластива їй невпевненість. - І я зараз не про наш батьківський будинок. Загалом тут така справа, дочко. Ти тільки не хвилюйся дуже, гаразд?

І за статистикою, саме після цього прохання завжди назріває щось нехороше...

- Щось сталося? - Обережно цікавлюся я.

- Загалом так. Навіть не знаю, як тобі сказати...

- Господи, та що трапилося?!

- Тато з Кейном... Вони побилися.

***

Будинок Кейна зустрічає мене похмуро мовчазними вікнами вітальні та кухні, а також наглухо замкненими вхідними дверями, відчинити які для мене передбачається тим ще випробуванням. Амалія подбала про те, щоб викликати машину до дідька на рогах, оскільки я навіть телефон не могла підняти, настільки приголомшила мене шокуюча і дуже невтішна новина. Відпускати мене в місто мати Кейна теж не дуже горіла бажанням, але так як на її відповідальності залишилася малолітня донька, а я в будь-якому випадку виїхала б, - вибору у неї особливо не передбачалося. Якийсь час я нерухомо стою біля входу, намагаючись підготуватися до того, що чекає мене за дверима, і в підсумку підходжу до дуже невтішного і навіть жахливого висновку. Вигляд закривавленої вітальні з перевернутими меблями і битим склом мелькає перед моєю уявою і я вже готова втратити свідомість від однієї тільки думки про те, що тато з Кейном завдали один одному непоправні пошкодження. Ключ загубився десь на дні сумки; навіть якби я хотіла його дістати, все одно не можу, - руки трясуться, як у механічної іграшки із заведеним механізмом, який все ніяк не хоче зупинятися, і мені ледве вдається натиснути на дверний дзвінок. Чиїсь важкі кроки в коридорі стають чутні виразнішне і незабаром зовсім затихають. Чиїсь...

- Кім!

Двері відчиняються і в проході показується моя мама. А очі не її. Я вперше за п'ять років бачу її настільки приголомшеною та зляканою, моя мама, бліда, як смерть, вона ніколи ще не дивилася на мене так. Я відчуваю різку пульсацію паніки в області серця.

- Мам?

- Кім, - у її легенях раптом різко закінчується повітря, як у риби, що потрапила на берег, і голос дає осічку. - Ти... - вона прикладає руку до лоба і закриває очі, щоб не дивитись на мене. - Боже.

Мої ноги не можуть зрушити з місця. Я вперше чую, щоб вона так заїкалась. Зізнатись, в першу секунду мене не стільки дивував той факт, що батьки справді тут, у домі Кейна, - це поки що не дійшло до мене в повній мірі, - скільки той сковуючий глибоким оціпенінням тон, яким мама промовила цю фразу. Начебто вона ніяк не може відійти від того, що сталося. А значить, трапилося щось справді жахливе та шокуюче.

Боже.

Я закриваю очі. Намагаюся триматися стійко, хоча всередині у мене всі нерви натягнуті до країв. У моїх грудях ніби чиясь рука увімкнула гнів на швидкий вогонь і я відчуваю, що від надлишку емоцій ось-ось втрачу свідомість, хоча і всіма силами тримаюсь. Усередині мене хвилі гніву набирають сили і з гуркотом вливаються у вени. Я рішуче відкриваю очі і дивлюся на маму, відчуваючи, як по моїх венах ллється гарячий бульйон.

- Де він? - запитую сталевим голосом.

Вона застережливо піднімає руку, обрубуючи моє запитання, і мотає головою:

- П-просто іди за мною, Кім. Ти повинна це бачити.

Мама хапає мене за руку своїми холодними пальцями і веде за собою. Моє серце вискакує з грудей, я різко набираю повітря, а потім вириваюсь і випереджаю її, роблячи кілька поривчастих кроків уперед з диким бажанням вилити на обох буйну тираду. І завмираю на порозі, дивуючись цій раптовій неприродній нерухомості.