Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

Я чую її ніжний голос, її рівне дихання та посмішку, і мені раптом стає різко не до сміху.

- Кім, ти ж знаєш сама, що я тебе тільки люблю. Я сподіваюся, ми вже все вирішили і ти розумієш, що я б тобі в житті не зрадив?

- Так, - відповідає Кім.

- Я сподіваюся, що на головне питання почую таке саме непохитне "так".

Кім зволікає кілька секунд, а потім посмішка в її голосі змінюється здивованим трепетом:

- Ти про що зараз?

Мені навіть чути сюди, як вона хвилююче затамувала подих.

- Ні про що.

- Ні-ні, постривай, що це означає?

Я повертаю голову на двері.

- Кім, у номер стукають. Мабуть, вечерю принесли.

- Добре, тоді приємного.

- Я б справді поговорив з тобою ще, але мені потрібно трохи попрацювати.

- Все гаразд, Кейн.

- Я наберу тебе завтра, - мій голос знижується до ледь помітного тембру. - На добраніч, Кім.

- Добраніч.

Я зволікаю кілька секунд, чекаючи, поки вона перша покладе слухавку. І все-таки я не упустив легкого розчарування в її голосі, коли я не відповів на її запитання. Хоч і розумію, що мені самому неймовірно полегшало. Від одного її голосу, її посмішки, однієї короткої розмови мені вистачає, щоб повернути себе до життя. Я опускаю очі і дивлюсь на наполовину порожній "Кемел Грін". Потрібно кидати, доки не втягнувся. У номер стукають ще раз. Зминаю пачку в руці, кидаю її на підвіконня та йду відчиняти двері.

***

Попрощавшись із Кейном, я кидаю телефон на стіл, вчепившись пальцями в щербату поверхню столу. Я сиджу, слухаючи звуки дощу. За вікном уже котрий день ллє, як із відра. Напевно, відколи поїхав Кейн, дощ ще не припинявся. Немов погода теж розхвилювалася, підтримуючи мій і без того хвилюючий стан. Я сиджу на високому стільці у своїй улюбленій позі, спершись на спинку, дивлюся у вікно і не можу позбутися легкого тривожного відчуття, що збирається дрібними клубками десь усередині.

Я починаю потроху згадувати нещодавні події. Кейн переконав мене, що все позаду і я вірю йому, але маленьке притаєне почуття звивається десь на рівні грудної клітини, не дозволяючи вдихнути на повні груди. Ні, воно далеко не найгірше і не викликає в мене удушливу паніку. Просто… Воно є.

Я не можу зрозуміти, з чим воно пов'язане.

Через кілька хвилин на кухні з'являється Амалія, чаклуючи біля плити, вона розігріває для дочки курку та пюре.

- Люба, ти сьогодні якась задумлива, - накладаючи їжу в тарілочку Олівії, мати Кейна поглядає на мене. - Тебе щось турбує?

– Що? Ні, Амалія, жодних проблем.

Кілька хвилин ми перебуваємо у відносній тиші, мені не вдається підтримати розмову і по правді я не сильно про це переживаю. Якщо чесно, у мене навіть немає сил, щоб запитати її, чи потрібна їй моя допомога. Я якась втомлена і двох слів зліпити не можу. Дивний стан. Напевно, так на мені відображається розлука з Кейном. Або вагітність.

- Послухайте, а де ми знаходимося? - Запитую я через хвилину. – Я в сенсі, ну, взагалі? А то як Кейн привіз нас сюди, але адреси я так і не знаю.

- Люба, ти хочеш повернутися до міста? Я не думаю, що це зараз хороша ідея. Краще поговори з Кейном, він щось говорив про те, що забере тебе сам.

Так, але тільки за три дні...

- Я зрозуміла. Дякую.

Я встаю, забравши зі столу телефон, і йду на вихід, бо збираюся повернутися до кімнати, щоб побути наодинці.

- Кімберлі, - гукає мене жінка. Твердий звук мого імені змушує мене мало не вражено застигнути на місці. Я так звикла чути ласкаве "люба" та "мила" з вуст Амалії, що вже й не пригадаю, коли востаннє цьому дивувалася. Я спантеличено обертаюся, бо мати Кейна мало не вперше назвала мене на ім'я.

- Ти вечеряти не будеш? - її губи роз'їжджаються в несміливій усмішці. І я розумію, що помилково прийняла її звернення за різкість, тоді як це була лише тактовна обережність.

Тут на кухню влітає Олівія, саме влітає, голосно відсуваючи стілець, через що лунає неприємний скрип ніжок по підлозі, і із задоволенням плюхається на нього, підсуваючи до себе тарілку з їжею.

Я так і стою, ніяково усміхаючись.

– Ні, я щось… Не хочу.

Вона м'яко мені посміхається:

- Я просто думала трохи почаклувати з тобою біля плити. Але ти не хвилюйся, люба. Іди відпочивай, - витерши рушником тарілку, вона акуратно ставить її до невеликої гірки таких же тарілок.

А я дивлюся на неї і раптом згадую, що сама просила її ввечері показати мені рецепт її фірмового печива, яке виявляється Кейн любив у ранній юності. Саме про цей маленький сюрприз я йому й говорила, - я дуже хотіла приготувати цю страву, коли він повернеться. Мені стає ще більше ніяково і соромно за свою забудькуватість.

- Так, напевно, і справді краще завтра... Я щось недобре почуваюся. Добраніч.

І я розвертаюсь спиною і крокую проходом до своєї кімнати.