Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

- Щось трапилося? - схвильовано питаю я. - Мені здалося, що ти був стурбований і...

Тут Кейн піднімає голову, він робить крок мені назустріч і згрібає мене в охапку. Він цілує мене. Спекотно і наполегливо, але ніжно і м'яко, обережно торкаючись кінчиками пальців моєї талії. Моє тіло миттєво відповідає на поцілунок, відгукуючись 
гострим поколюванням по всій шкірі. Кров моментально вдаряє в голову, у скронях пульсує, серце б'ється як божевільне...

Відірвавшись, Кейн прокашлюється.

- Вибач, - кидає він, заливаючись легким рум'янцем. Це здається мені страшенно милим. Я посміхаюся, і вже сама тягнуся до нього, запустивши руку в його волосся, але тут він видає:

- Кім, я їду у відрядження.

Мені здається, що кров у моїх жилах застигає разом із повислою рукою. У кімнаті на мить повисає абсолютна неможлива тиша, але всього на мить: потім кімната наповнюється моїм тихим зітханням і загальним тихим шумом крапель, що стихають по склу. І все одно, коли я завмираю посеред кімнати подібно до статуї, мої видихи не виходять за рівнем гучності більшим, ніж шепіт.

- Знову? - здивовано випалюю я. - Ні-ні, почекай. Це пов'язано з викрадачами Сари, чи не так? Так, точно. Ти знову щось приховуєш і не хочеш, щоб я хвилювалася, так?

- Ні, Кім, послухай, ні. Це звичайне відрядження, справді. Я тому попросив тебе пожити тиждень у матері. З огляду на недавні події та спонтанний переїзд, по правді мене дуже хвилює твій душевний стан. Я подумав, що мама допоможе тобі відволіктися і займе тебе чимось цікавим. Чесно кажучи, мені дуже хотілося, щоб ви знайшли спільну мову... Цей будиночок я до речі зняв для неї. Коли я повернувся з Олівією до цього міста, я дізнався, що після виписки вона намагалася повернутися додому, але не могла. Вона спочатку бомжувала, бо їй не було де жити. Загалом, Кім, - Кейн швидко струшує головою, перш ніж я можу взагалі відкрити рота на такі несподівана откровення і переводить розмову в менш вразливе для себе русло. - Я хочу сказати, - він переводить подих, підводячи голову. - Що просто хотів, щоб ви познайомились ближче.

Я мовчу, продовжуючи дивитись на нього, бо слова застрягли десь у горлі. І це дивне відчуття, дуже-дуже дивне...

- У вас все добре? - Голос Кейна натягується як струна, очевидно сприйнявши моє мовчання як тривожний сигнал і я помічаю, як схвильовано смикається його кадик. - Як тобі... Моя мама?

І скільки схвильованості у його голосі. Я розумію: йому справді важливо, щоб ми порозумілись. Складності його відносин з моїми батьками досі залишаються для нас обох особливо наболілою темою, про що він не особливо хоче говорити, але я знаю, що рано чи пізно знайду потрібний ключ до цих дверей, хоч би як там було. Я з пів хвилини розглядаю його, потім роблю крок вперед і накриваю долонею йому щоку.

- У тебе дуже добра і дбайлива мати, Кейн, - м'яко відповідаю я. Він заглядає в мої очі і бачить, що я говорю чесно. Його погляд плавно сковзає вниз, викликаючи у мене слабкість у ногах та затримку дихання. - Справді, я ще не бачила, щоб про мене так турбувалася малознайома мені людина.

Його губ торкається м'яка втомлена посмішка.

- Я радий, Кім. Ти уявити не можеш, як.

Я плавно видихаю, подаюсь вперед і прикриваю очі, уткнувшись чолом у його плече.

- Повертайся швидше, будь ласка, - шепочу я. - Твоя мама чудова людина, і мені з нею добре, але я сумую за тобою.

Руки Кейна накривають мої плечі. Одна його рука м'яко лягає мені на спину, інша - на пояс, він притягує мене до себе і легенько цілує в лоба.

- Знаю, маленька. Обіцяю, що скоро все закінчиться, і ми знову будемо разом.

Я міцніше обіймаю його за талію, і лід у моєму серці починає потроху розморожуватися. Ми стоїмо і слухаємо, як за вікном шумить стихаючий дощ.