Контракт на нове життя - Анна Ліє Кейн

Віверна врешті решт перестала шипіти при кожному моєму наближенні. З класом, в якому навчався Клод і Кір ми навіть змогли поспостерігати після занять, як малюки вчилися літати.

Таїра приходила після лекцій допомогти мені в оранжереї, а зусиллями старшокурсників ми повернули до життя майже всі рослини.

- Як у тебе справи з теорією символів? - Ненароком запитала я в один з днів, залишившись з Таїрою в оранжереї. Вона знизала плечима:

- Один із предметів, який я справді люблю. Щоправда, наш викладач неймовірний зануда, тому більшість нічого не знає. Якби предмет вели ви чи містер ат Рогад було б набагато цікавіше.

- А звідки ж у тебе такий інтерес до символів? - підняла брову, скоса спостерігаючи за дівчиною. Сильний потяг до так званих відьомських спеціальностей я помітила ще під час нашої першої розмови.

Майже вся "відьомська" магія була заборонена, користуватися нею могли лише в деяких випадках і тільки люди, які походили з сильних відьомських родів. Для них це була "рідна стихія".

- Моя прабабуся була відьмою. До восьми років вона виховувала мене, а потім... загалом, спочатку я опинилася у притулку, а потім тут.

- Мені шкода.

- Мені теж, - Таїра філософськи знизала плечима. - Але життя таке, що іноді з нами трапляються дуже погані речі, які або нас ламають, або зміцнюють. У Годамн можна шкодувати будь-яку дитину, ось тільки нікому з нас не допоможе жалість. Кому як не вам знати про це, міс Міон?

Мені не було чого відповісти.

Повернувшись до кімнати, я записала на листку навпроти фрази «теорія відьомських символів» ім'я Таїра Брант.

Декілька тижнів ми з Дорайном навіть ходили по академії не вітаючись, хоча я не могла втриматися і не запитати учнів як у них проходять тренування з бойової магії, а потім як зачарована слухала їхні захоплені розповіді про демона. Виявилося, що ректор зовсім не такий, як демони зі страшилок. Особливо барвистими розповіді виходили у Клода, хоча він завжди закінчував їх словами: «а так немає в цьому демоні нічого доброго».

Крім того, рудий задира примудрявся постійно сваритися з Геррі, рішуче не погоджуючись з жодним його словом. Варто було звірятку сказати на щось «біле», як Клод відразу починав стверджувати, що воно «чорне».

У черговий вихідний я замкнулася у своїй кімнаті з чашкою чаю та книгою. Геррі притяг ковдру і згорнувся грудочкою поруч зі мною. За вікнами у темряві шелестів прохолодний осінній дощ. Почувши тихе шипіння, я мало не підстрибнула на місці та дивом не розплескала по ліжку чай. Мій компаньйон розплющив очі й розкинув крила в сторони, шалено крутячи головою на всі боки.

- Змія! - Вигукнула я, побачивши в напівтемряві кімнати тонке довге тіло. - Геррі, убий її.

- Я куниця, а не мангуст, - істерично скрикнув звір і злетів мені на плече.

Голова рептилії різко виринула з-за бильця ліжка і в променях магічного світильника блиснула золотом.

- Це ж страж, - полегшено видихнула я, переводячи подих. У ікластій пащі змійка тримала згорнутий у трубочку маленький клаптик паперу. Я неквапом піднесла руку і дух-охоронець упустив записку мені на долоню.

- Побачення? - зацікавився Геррі, стрибаючи на ліжко. Я прочитала два рядки й задумливо насупилась:

- Швидше просто розмова, - глянула на темряву за вікном, мерзлякувато повела плечима, але все ж таки піднялася з нагрітого місця: - Але, судячи з усього, дуже серйозна. Підеш зі мною?

- Звичайно, піду, - буркнув Геррі. - Куди ж ти без мене?

Я залишила мокре пальто в гардеробі, і метрдотель у темно-синьому лівреї провів мене до віддаленого столика в залі для особливих гостей. Дорайн сидів на обшитому сірим оксамитом дивані та читав газету в приємному світлі настільної лампи. Коли я підійшла ближче, демон відірвався від преси, піднявся і кивнув на диван навпроти.

- Щось трапилося?

- І так, і ні, - відповів чоловік невизначено, хоча вигляд його говорив про те, що щось ректора дуже тривожило. Я не встигла більше нічого запитати, біля столу безшумно виник офіціант, блиснувши в напівтемряві залу дорогого ресторану послужливою усмішкою, він продемонстрував готовність прийняти моє замовлення. Я розгублено поглянула на Дорайна. Помітивши, що перед ним стояла невелика чашка кави, я обернулася і сказала:

- Чорний чай, будь ласка, зі скибочкою лимона.

Демон, спостерігаючи за мною пирхнув, а я здригнулася і злякано перепитала:

- Щось не так?

- Ні, Елері, все гаразд. Може, ви хочете ще щось? Поїсти чи випити вина?

- Я не п'ю алкоголь, - швидко відмовилася і навіть несвідомо смикнула головою. Ректор кивнув мені й жестом відпустив офіціанта, потім відкинувся на спинку дивана і посміхнувся.

- Ви здаєтеся занадто правильною, Елері.

- Це погано? – вирішую відповісти питанням, насторожено дивлячись на співрозмовника. Він, як і раніше, відверто розглядає мене:

- Для мене так. Це викликає палке бажання вас зіпсувати, - тон чоловіка був насмішкуватим, м'яким. Я відчула, як щоки залилися рум'янцем і опустила погляд, але демон швидко змінив тему: - Мені доведеться виїхати з Хаола на кілька днів. Можливо, затримаюсь на тиждень.

- Щось таки сталося, - тепер я вимовила це без запитальної інтонації й вимогливо подивилася на демона. Він скривився і відвів погляд, ніби не хотів зі мною це обговорювати, але вмовляти мені не довелося.

– Батько попросив мене прибути. Є питання, які потрібно вирішити у нашій сімейній справі. Документально вона оформлена на мене, тому без мого підпису не обійтись. Та й цей Коріус...

Останнє слово чоловік буквально виплюнув, ніби йому було гидко. Так могла б сплюнути людина, якій випадково в рот залетіла мошка, але не стриманий демон, що сидить в одному з найдорожчих ресторанів Хаола. Я зацікавлено перепитала, що він має на увазі, і після цього питання від Дорайна мені дістався підозрілий погляд:

– Ви взагалі не читаєте новини?

- Останнім часом ні, - збентежено опустила очі, не поспішаючи зізнаватися, що після того, як побачила в газеті фото Йозефа, намагаюся не заглядати в них без потреби.