Виграй мене - Ольга Манілова

— Ти — молодчина, тільки дихай за мною. Дихай як я. Настя...

— Усе... добре, — видавлюю я, хоча чесно зізнатися, ні біса, ні чорта ні добре. Тільки темрява його зіниць здається доброю, тому я можу тільки туди дивитися.

— Ти чуєш мене, так? — запитує Володя, і його голос злегка ламається.

— З-звичайно, — намагаюся відгукуватися негайно.

— Ти не спиш уже, ти знаєш? Я тут, бачиш?— наші обличчя стикаються, бо його п'ятірня керує моєю головою. Пальці чіпляють моє волосся і це трохи протвережує.

— Не сплю? — навіщось перепитую, а потім мимоволі втискаюся щокою в його щоку.

— Настя, — шепоче він, мені здається, що Володя говорить це всередині моєї голови, а не зовні, бо цей поклик має неймовірну силу.

Він проходиться губами по моїх губах, туди-сюди. Я в це навіть спочатку не вірю. Потім наші ноги переплітаються, а Володя рухається різко, хаотично і розгублено, та й зриває поцілунок за поцілунком з моїх вуст, немов це тепер наші видохи.

Ми ніби провалюємося в сон удвох. Тепер наше з ним сновидіння на двох.

— Спокійно, уже краще, так? — майже невиразно каже він, а потім усе-усе переплітається...

Бо він повторює всі торкання, всі захоплення руками-ногами-губами, і хрипло шепоче щось нерозбірливе, коли поглиблює кожен рух.

«Це вибух», хоче вимовити вголос мій дурний мозок.

Бо ми всього лише стикаємося й обмінюємося легкими шерехами, а між нами — там, де вже не залишилося жодного порожнього простору, — накопичується сліпуча дика енергія, збираючись у невидиму вогняну кулю тисячами іскорок.

Іскорки всюди і скрізь одночасно: коли я зачіпаю його вухо, коли Володя тисне коліном на стегно, коли я захлинаюся в його конвульсійних обіймах, коли він обриває поцілунок, щоб одразу ж зірватися на новий...

«Це буде вибух, о-обережно», хочу я пролепетати вголос.

Тому що здається, що всій цій енергії стане тісно, і вона рвоне прямо між нами, коли він усе ще цілуватиме мене. Й буде неймовірний бум-бум — вибух, здатний породити собою навіть інше сонце.