Виграй мене - Ольга Манілова

— ... "типу" цікаво — це применш...

— ... питання в тому, що це мої... справи, — з натиском повторюю я і навіть вказую на себе пальцем. — У які ти сунеш ніс. Так уже вийшло, що ти помітив, як у мене є деякі проблеми зі сном...

— Тобто це трапляється регулярно? Ти кричиш уві сні?

Я утримую п'яти силою — щоб тільки не зірватися з місця і не відштовхнути його по дорозі.

— Послухай, — зітхаю я нервово і втомлено, — я не хочу це обговорювати. Ця дорога до станції — десять годин, усього лише. А тебе ще якісь люди переслідують. У тебе... проблеми... Усі ці мої справи не мають відношення до тебе. Я просто... хочу навчиться готувати пончики, окей?

— Чому ти хочеш навчитися готувати пончики? — негайно ставить Володя запитання. Дивна річ: ніхто з нас не рухається, але складається враження, що він усе ще наближається до мене. Хоча навіть наше волосся стикається.

— Тому що я не вмію готувати пончики!

— Мільйони людей не вміють готувати пончики і це не мотивує їх вирушати в кулінарну школу. Та й втекти з сім'ї брата для цього.

— Хіба це... злочин? — намагаюся посміхнутися я, але насправді мене починає трясти.

— Я просто ставлю запитання, я не звинувачую тебе ні в чому, — несподівано м'яко вимовляє Володя.

—Тому ще я не вмію правильно змішувати борошно і яйце та й все інше. Тому що я не можу приготувати яєчню, зрозуміло?! — зривається мій голос.

— Ти не вмієш готувати пончики, тому що не вмієш готувати яєчню?

— Так, усе, — рішуче піднімаю я руки, — мені потрібно встати, хочу води, пити хочу.

Теплі долоні натискають на мої руки. Він не тільки опускає мене назад, а й не дозволяє піднятися ще раз.

— Ні, — каже він усього лише одне слово.

І видає хвилі спокію, а я відчуваю роздратування, яке Володя приховує.

— Ні? — глузливо перепитую я. — Мені померти від спраги? Це... допит?

— Це несхоже на допит, — тихо вимовляє Володя, і бачу, як слова вібрують під шкірою його гортані. Кадик смикається, а волога поверхня стає опуклою, а потім повертається на місце.

— Тоді я піду поп'ю води, — шепочу я.

— Ні, — шепоче він.

— Тут дуже спекотно, — видавлюю я.

— Шалено спекотно, — вторить він і відкрито спостерігає, як я облизую губу.

Матінко, мені варто було відвідувати гурток акторської майстерності. Там би навчили, як зобразити непритомність... І тоді б я зараз вдавала, що відключилася, і ці тортури закінчилися б.

— І я не отримав жодної відповіді на своє запитання.

— Я теж не отримала, — закипаю я мимоволі. — Дуже захоплива розповідь про твої таланти, але, якщо чесно, місцями нудно, Володимире Опанасовичу.

— Це я спеціально підкрутив вмикач своєї чарівності, щоб тобі ще спекотніше не стало.

Він вимовляє це абсолютно байдужим тоном.

Ненавиджу індика!

— Ти такий спокійний на вигляд, Кувалдо, — виривається в мене. — Раціональний.

— Так і є, — роздратовано скрипить Володя зубами, а потім повертає обличчя і його губи опиняються на моїй щоці.

І він не дихає. Зовсім!

— Мм, тт... мм, — прорікаю я вголос.

— Можливо, я просто хочу спати з тобою, — не дивиться він мені в очі, — і шукаю привід. Ти красива дівчина, а я люблю секс. Як думаєш?

Думаю, що мені і моєму серцю потрібно в бомбосховище. Ось прямо зараз. Ну гаразд, серце я можу тут залишити, найголовніше — все інше перемістити.

— Мм, тт... мм, — видаю я ще раз, і ця потвора знову повертається до мене і впивається поглядом, — А ти... Ммм, виходить так, що я ніби не сплю з чоловіками. Або з хлопцями. Я просто на іншій хвилі. Ось вирішила поїхати на станцію і...

— Спиш із жінками, значить? — абсолютно серйозно продовжує він цю нестерпну бесіду, а я зараз просто лопну.

— Ні!

— Ти, виходить, жила останнім часом із братами? Мама не особливо готувала? Я чув, що вона пішла з життя рано, мої щирі співчуття. Чи вона сама все по господарству робила?

— Мама готувала, звичайно, я трохи допомагала! У неї просто не було можливості конкретно навчити мене. Тому що не виходило в мене, от, і ще тому що я в школі була завантаженою. А з Артуром і Вадиком я не жила. Практично.

— Чому? — піднімає він брови. — А з ким жила? Артур що, зовсім не дбав про тебе?

Я відкриваю рот, щоб відповісти, а потім зупиняюся.

Я зовсім не збиралася все це розповідати.

— Я жила окремо, — твердо кажу я. — Це неважливо! Так от, якщо ти... хочеш... тобто хотів би переспати, то це не до мене, от.

У моїй голові коїться цілковитий бедлам, і ресурсів для того, щоб згоряти від сорому з приводу такого "обговорення", не вистачає.

Замороженими ресурсами виявляються навіть ті, що стали б в пригоді для роздумів на кшталт "чи не знущається він наді мною?".

Реально боюся того, що я зроблю, якщо Володя Варварук просто знущається.

— Чоловікам таке говорити не можна, — краєчком рота посміхається він.

— Я запам'ятаю на майбутнє, хоча може не знадобиться відмовляти наступному, — мстиво кажу я. — Чоловікові.

— Точно не знадобиться, — витриманим тоном відгукується він, а долоні просто-таки стискають мої стегна. — Мабуть, зробимо так, щоб їм було зрозуміло від самого початку, що і питати не можна.

— Зробимо? — не пригнічую я смішок.

— Так, — шепоче Володя. — Мені просто доведеться вберегти тебе від майбутніх залицяльників. Заради Резника, звісно.

Я мало не запитую "якого Резника?"

Ах так, мого брата, капітана "Скалозубів", який ненавидить Кувалду.

— Ммм, якби Артур почув те, що ти сказав про переспати...

— Ти не хвилюйся, — і тепер його руки ліниво погладжують мої стегна, злегка зачіпаючи сукню, — я прямо так йому і скажу. Й ще дещо скажу. Взагалі, Артур мені буде вдячний.

— Не може бути такого, — мимоволі посміхаюся я, і його повіки злегка опускаються, коли погляд стежить за змінами на моєму обличчі.