Виграй мене - Ольга Манілова

Він має намір узяти мене під лікоть, навіть зачіпаючи ногою невеличкий смітник біля стійки, але працівниця клініки встигає помітити вельми радісним тоном:

— Ваша з сестрою, так? Із Владою?

— Так-так, саме так, — киваю я активно, а на Володю не дивлюся — ну бо боюся, що лусну від сміху, якщо зазирну в його обличчя.

— Ми не родичі з Владою, — стримано крижаним тоном відповідає він, а ось тягне мене в кінець коридору з вельми нестриманою силою.

— У тебе телефон не замовкає, — запально нагадую я, захищаючи рюкзак від нахабного нападу на нашу свободу пересування.

Володя зупиняється. Щось дивне миготить у його погляді, ніби видавлюючись назовні найчистішим гнівом, і він блискавично дістає телефон, так і не відпускаючи мене.

І піднімає руку зі своїм смартфоном, немов він зараз викине його прямо в смітник.

— Ні! — виривається в мене проти волі. — Що ти робиш?!

Там же мають бути усі наші листування! Нескінченні! Чи він їх... давно видалив?

Проникливі блакитні очі Володі впиваються в мої. Мій крик ніби повторюється луною і луною в коридорі. Дівчина за стійкою дивиться на мене. Інші працівники та відвідувачі теж дивляться. Навіть саме той смітник, здається, дивиться на мене.

— Не можна розкидатися цінними речами, — так швидко кажу я, що, напевно, тільки Кувалда розбирає мої слова.

— Правда? — хрипло перепитує Володя і стискає мою руку сильніше. На мить у його погляді миготить розгубленість, і я хапаюся за цю емоцію як за соломинку порятунку.

— Я просто... злякалася, — нервово сміюся я. — Що ти поламаєш смітник.

Е, ні, я не просто злякалася, я просто… ідіотка! Мені потрібно взагалі мовчати в його присутності, але він робить це практично нездійсненним завданням. І ще... просто я так і не позбулася свого телефону з нашими листуваннями, і чомусь була впевнена, що він теж їх... зберігає.

— Смітник чи телефон?

Це питання дуже нагадує початкове питання "допиту". Не того, що він імітував у номері, а справжнісінького.

Неймовірно, але мене рятує лікар! Володя навіть має намір його проігнорувати, але я прориваюся назустріч до чоловіка з космічною швидкістю.

— Чи все добре?.. У неї справді зламаний хвостик?

— Ваша Пушка майже здорова, але параліч хвоста викликає багато запитань.

— Пушка? — перепитує Кувалда і чомусь дивиться осудливо на мене. — Це перманентний параліч?

Лікар розщедрюється на довгі й докладні пояснення. Очевидно, що Подушечку-Пушку ще лікувати. Кувалда має нахабство дивитися на лікаря дещо скептично, особливо після того, як той помітив, що немає жодних серйозних ушкоджень.

— Неможливість користуватися хвостом — вельми серйозне ушкодження, — бурмоче він, коли ми вдвох змушені відійти вбік.

У цій частині коридору встановлено невеликий жвавий фонтанчик і потворний низький столик із самотньою рослиною і розкриті журналами.

— Володя, — готуюсь я знову до серйозної промови, але він знову не дає сказати ні слова!

— Навіть не думай, — майже лютим шепотом починає Кувалда, — навіть і не натякай. Ми відвеземо собаку в притулок і залишимо гроші на лікування.

— Лікар щойно сказав, що в неї серйозний стрес, знаєш, якби тебе збила машина, у тебе теж був би серйозний стрес...

Наче я пропоную всиновити Пушку. Я б змогла за нею доглядати, поки навчатимуся в кулінарній школі, а там вона знайшла би собі долю. Таке майбутнє набагато краще за перебування в притулку.

— Настя, — показує він мені зуби, — навіть не думай, нам не потрібна в дорозі хвора тварина.

— Та скільки там тієї дороги. Година залишилася! А в Поясках вона зможе облаштуватися з моєю допомогою!

— Це хвора тварина, місце якої...

— Чула б вона, як ти про неї відгукуєшся, — примружуюся я. І плескаю долонями по стегнах. — Добре! Відвеземо її до притулку.

Він тепер стає з іншого боку, щоб, мабуть, натиснути на мене своїми флюїдами серйозніше. Але я все одно вперто розглядаю настінні плакати із захопливими інструкціями. Я й не підозрювала, що у корів настільки цікавий процес травлення.

— Я тепер зрозумів, чому ти так хочеш навчитися готувати, — оманливо м'яким тоном каже Володя і припадає плечем до стіни зовсім поруч зі мною.

Я просто змушена розвернутися в його бік.

— З чого б це?

Він притягує мене за рюкзак до себе, і доводиться вхопитися за його напружені долоні. Великий палець погладжує мої кісточки і я нервово ковтаю.

Сподіваюся, що настав час… поцілунків?

— Ти заміж хочеш вийти, — киває мені Кувалда і щиро посміхається. — От дитинку вже знайшла собі у вигляді собаки.

— Вибач, — майже нерухомими губами вимовляю я, — я щось не розчула тебе... Ти щойно сказав...

— Звісно, ага-ага, — заправляє він моє волосся за вуха, — ти все чула. Заміж тобі дуже хочеться.

— Володя, — майже з хрипом починаю я, — мені вісімнадцять років взагалі-то...

— Ось саме, у вісімнадцять років думають, що заміжжя — це джекпот, і ще думають, що вміння готувати вплине на якість шлюбу. А це зовсім не має значення.

— А що ж має значення? — не витримую я і знаю, що Володя зараз нахилиться до мене зовсім близько.

Він упирається чолом у моє перенісся і посміхається найхижішим чином. Боже, він щось задумав!

Ні, мені точно потрібна Подушечка-Пушка, адже хтось має мене захищати.

— Гм, а давай домовимося, Влада, — глибоким і низьким голосом вимовляє він. — Якщо ми візьмемо зараз кошлату бідолаху з собою, то ти мені будеш дещо винна.

Я даю собі слово, що витримаю: настирливий погляд навпроти і цю продуману паузу. Кувалда явно чекає, що я кинуся перепитувати.

Обов'язково витримаю!

— Ну все! Не потрібно витримувати довшу паузу, щоб... хвилювати мої нерви!

— А ти не хвилюйся, — підморгує він мені. — Ти навіть не уявляєш, наскільки благородна в мене пропозиція. Якщо візьмемо собаку, то ти спатимеш зі мною… давай-но… тридцять три дні.