Виграй мене - Ольга Манілова

— Я маю тобі зізнатися, Настя, — хрипло шепоче він і наші губи майже стикаються. — Мені начхати на Резника. На те, що він подумає. Або мені зробить. І зараз так виходить, що це Резнику варто побоюватися мене.

— Ц-це ще чому?

— Резник знає, що в тебе був тривалий прийом антидепресантів, вірно? — із крижаною люттю в голові каже Володя.

— Я ж сказала, що мені лікарі прописали ці ліки, щоб я пережила відвикання. Артур ходив зі мною по клініках.

— Якщо Резник дозволив, щоб тобі спочатку прописали антидепрес...

— Ні, так він тоді не знав, — виривається з мене, а потім я затикаю рота.

Погляд навпроти важчає, але я більше думати про предмет розмови не можу. Я впевнена, що в мене... щось зі шкірою. Вона зараз розплавиться, і потрібно терміново робити спробу цьому хоча б запобігти.

— А хто ж знав тоді? — ледь чутно продовжує Володя, і він знає, що це — головне запитання. Я бачу по його очах, що він це відчуває.

Ммм, я маю зараз сказати, що мене відправили до психлікарні? Пану Всезнайці треба б пресу уважніше читати: мій брат торік дав більше інтерв'ю, і хоч не згадував прямо, що я перебувала в спецустанові, але визнав, що мені намалювали діагнози, зокрема, і з його вини.

— Я дуже дуже хочу пити, вибач, — намагаюся відсунути його руку. Пальці покірно відліплюються, а потім... опускаються на мої коліна. І він не відсувається ні на міліметр.

— Ще десять секунд, — наполягає Володя.

— Я вмираю від спраги, — шепочу я невпевнено, а він...

— Чесно зізнатися, я ось теж помираю, — шепоче у відповідь і різко притягує мене прямо на себе.

Поки я намагаюся розібратися, за що мені взагалі триматися в нього на колінах, він швидко каже:

— Гаразд. Доїдемо за кілька годин до станції. Ти поки поміркуєш. І я ще кілька запитань поставлю.

— Супер, — пригладжую я власне волосся. — Дякую. Чудово! Тільки я реально втомилася і не доспала, тому я відпочим кілька годин, ти не проти?

— Я тільки за.

Після моїх слів він явно не очікує, що я зірвуся з місця, тож я використовую ефект несподіванки на повну котушку.

Одразу відходжу ближче до дверей і шукаю свій рюкзак очима.

— Піду зніму собі номер, — посміхаюся я привітно і навіть дотягуюся рукою до мого найкращого друга, а цей чоловік...

— Ні, ти тут поспиш, і ось, до речі, вода, яку ти так хотіла.

Він штовхає мене в буквальному сенсі слова до ліжка, і вручає пляшку води.

— Якось... незручно? — знаходжу я нарешті слова, і від втоми протираю обличчя. — Я ж буду тут спати, а ти?.. І взагалі не хотіла б тебе напружувати.

І ще не хотіла б дивитися йому нижче пояса, але я вже туди подивилася, і о... святі небеса... Мерлінові штани... усі чисті й нечисті сили... як би тепер дивитися в інший бік?!

Від перенапруги забираюся в ліжко і прослизаю під покривало. Саме те, що треба наприкінці травня — щоб зваритися від спеки як рак в окропі. Мені осб підійде, бо обличчя в мене, напевно, відповідного відтінку.

— Я поставлю будильник на десяту годину ранку, — бурмоче Володя, і мені здається, він стоїть напівоберта, щоб я не бачила передню частину тіла.

Його реакція трохи... надихає. Збігати через вікно тепер не буду.

— Я й не зможу заснути, — бурчу я, уткнувшись у подушку. — Складно засинати, коли все... так. А ти... А ти...

Він витримано спостерігає, як я намагаюся поставити запитання.

— Я сказав тобі, що збираюся спати з тобою, — залізним тоном вимовляє Володя і тепер підходить до ліжка з протилежного боку. — Ти мене неуважно слухала, Настя. Доведеться тобі реально заснути, до речі.

Якби Володя Варварук знав, наскільки сильно я кусаю язик, щоб утриматися від грубої чи саркастичної ремарки, він би пошкодував про свою поведінку.

Різко перевертаюся на інший бік і тепер дивлюся у двері. Треба просто робити вигляд, що його не існує. В одну мить навіть миготить боягузлива думка зателефонувати Артуру. Він мене вб'є, але це здається помилуванням порівняно з перебуванням у присутності Кувалди, який точно трохи знущається наді мною.

— І я ніким не захоплена, ще чого, — бурмочу я нестримано, коли повіки стають чавунними. — Ви, капітани там всяких команд, дуже високої думки про себе.

Мені здається, що одного разу я прокидаюся на кілька миттєвостей, і вага на моєму боці та ребрах ворушиться, а його пальці погладжують мене по шиї. Потім усе згадаю, бо голова на шиї не тримається, а ще далі...

... страх виливається на мене чорно-чорною смолою, липкою і тягучою, і від неї ніяк не відтертися. Я хапаю повітря ротом, бо мене привалює нескінченними потоками, і о Боже, це не смола, це чорна земля, де ж я, де ж...

Володя потрушує мене за плечі, а я все ще кричу.

А потім замовкаю, разом зі схлипом, тому що все, що сталося за два дні, обрушується спогадами.

Сам сон я вже не пам'ятаю.

— Це просто стрес, перенапруження, просто занадто все, — захлинаюся я у виправданнях, — нісенітниця снилася, тут так спекотно...

Я трохи зупиняюся, бо легені не справляються з таким обсягом видихів. Ніби організм інстинктивно знає, що треба качати кисень, але нічим, абсолютно нічим його качати!

— Тихо, тихо, очі на мене.

Його долоні на моєму обличчі здаються крижаними, і це так прекрасно.

М'язи на масивному обличчі так напружені, що перетворюють звужені очі на леза. Я можу тільки в них дивитися. Тільки в них.

Він дихає зі мною, кисень жаром застигає на наших губах, і наші ноги переплітаються, бо Володя навалюється на мене.

А я намагаюся схопити його зап'ястя, щоб триматися.

— Усе добре зараз стане, — гортанним голосом вимовляє він, немов перетворюючи слова на заклинання. — Спокійно. Це був сон. А це я. Дивись тільки на мене.

Хочу сказати, що я і дивлюся! — але замість слів назовні проривається булькання. Зітхання знову плутаються, ноги починають смикатися, а він притискає мене до себе сильніше і тепер міцно тримає потилицю в долоні.