Нестерпно ненавиджу (кохаю) - Ксана Рейлі

Я просто не могла повірити своїм очам. Як взагалі ці люди можуть бути пов'язаними? Більше того, вони виглядали як добрі старі знайомі. І це ще більше мене лякало.
— Ти знаєш цю жінку?— спитала у мене Єва.
— Знаю,— відповіла я і побачила як чоловік відчинив двері в кав'ярні і пропустив її.— це психотерапевт тітки Каті — Ліна Петрівна. 
— Та сама?— здивовано спитала у мене Єва.
— Так. Та, що являється дружиною дядька Сергія.
— Але звідки вона може знати брата твоєї мами?
— Без поняття, Єво. Я зараз взагалі нічого не розумію.
І це була правда. Спостерігати за ними не було сенсу та і подруга вже добряче запізнювалася на фотосесію. Ми вирішили не чекати, коли вони вийдуть, а просто поїхали геть. Я остаточно заплуталася в цих інтригах і таємницях. Якби ще він зустрівся з мамою, то я б це зрозуміла. Але з Ліною? Звідки вони можуть знати один одного? 
— Єво, ну чого ти так довго?— суворо сказала її мама, коли ми зайшли в салон.
— Вибач, але в нас були важливі справи.— відповіла дівчина і почала швидко роздягатися.
— Які ще справи? Тебе тут візажист, стиліст і фотограф чекають, а ти десь бігаєш. 
— Нічого страшного в тому, що я запізнилася на десять хвилин немає.— роздратовано сказала подруга.
— Звісно!— сердито сказала Наталія Іванівна і підійшла ближче до доньки.— Тільки тут погодинна оплата, якщо ти не забула! А тепер йди до візажиста. Хай тебе приведуть в порядок. 
Єва важко зітхнула і пішла в інший зал. Тим часом, я залишилася стояти і оглядати салон. Тут все було справді по-королівськи. Високі стіни, оздоблені золотими орнаментами, захоплювали своєю масштабністю. Величезна люстра, що звисала зі стелі, а також неймовірні сукні. 
— Дано, що ти тут робиш?— почула я голос своєї мами.
— Єва попросила приїхати з нею, тому я тут.— відповіла я.
— Ти раніше не приходила сюди?
— Так, я тут вперше. — сказала я і подивилася на маму.— Нам з тобою треба поговорити.
— Дано, я розумію, що ти зараз сильно заплуталась, але я тебе дуже прошу, не втручайся в ці справи. Не шукай розгадки, тому що це все дуже складно.
— А жити в постійному страху і з таємницями не складно? 
— Ми поговоримо про це пізніше. Я зараз зайнята.— суворо сказала мама і пішла до Єви.
Коли я увійшла до іншої зали, то помітила, що подруга вже була нафарбована. Їй якраз завершували робити зачіску, а стиліст підбирала сукню. 
—Може краще червону?— сказала Наталія Іванівна.
—Ні. Краще все-таки ось цю  блакитну. — відповіла мама.— Вона дуже гарно буде контрастувати з кольором волосся і очима Єви. Ми все ж таки робимо фотосесію випускних суконь, а це такий ніжний і важливий день для кожної дівчинки.
— Любо, напевно ви все-таки маєте рацію. Але в червоній теж можна зробити декілька фото.
— Так, звісно. Проте мені здається тут потрібно ще щось добавити.
— У вас є  ідеї ?
— Насправді є одна ідея і якщо дозволите, то я б хотіла тут дещо змінити.
— Любо, звісно, я вам дозволю.— сказала Наталія Іванівна, а мама посміхнулася.— Завдяки вашому таланту в нас справи пішли вверх. 
— Та, ні. Це все ваші ідеї!— засоромлено сказала мама.
Я спостерігала за цією сценою і бачила в ній ту жінку, що була раніше. Така ж весела, безтурботна і любляча. Шкода, що я дуже пізно зрозуміла, що вона ще та акторка. Мама посміхалася і, здавалося, що це щиро, але хіба може людина в один момент бути хорошою, а в інший — жорстокою? 
Єва одягнула ту блакитну сукню і почала позувати в різні сторони. Вона виглядала так природньо в кадрі, а ця сукня була, ніби для неї пошита. Подруга старанно виконувала всі вказівки фотографа, але їй вони не були потрібні. В процесі фотографування вона виглядала такою щасливою і веселою, а тоді, коли камера вимикалась, дівчина одразу змінювалася. Від неї віяло якимось холодом і роздратуванням. Скоріш за все, їй дуже сильно набридло бути лялькою в руках матері. Наталія Іванівна, до речі, постійно була незадоволена роботою своєї доньки. В деякій мірі, мені стало шкода Єву і я зрозуміла, що зовсім нічого не знаю про її життя. Здається, що дівчина живе, як у казці, але чи насправді все так? 
Фотосесія тривала більше години і я вже втомилася спостерігати за цим. Нарешті фотограф зняв останні кадри і я з полегшенням видихнула.
— Єво, ти така прекрасна!— захопливо сказала я.
— Ага, особливо зараз.— відповіла дівчина і втомлено сіла на стілець. 
— Дійсно! Ти так природньо виглядаєш і я впевнена, що фотографії вийшли дуже круті.
— Якби ж ти знала, як сильно мені це все набридло. — сказала Єва.
— Я бачу, що тобі важко. Може  варто на деякий час припинити цю справу?
— Дано, не все так просто. Я не хочу підводити свою маму і тому погоджуюсь на кожну фотосесію.
— Але якщо тобі це не подобається, то навіщо мучити себе?
— Справа в тому, що мені подобається цим займатися, але зараз я просто сильно втомлена. От і все!
— Так я тому і кажу тобі, щоб ти просто взяла на деякий час собі вхідні. В тебе ж постійно ці фотосесії!
— Може ця втома просто мине і все буде нормально.— сумно сказала Єва. — Я не хочу погіршувати стосунки з матір'ю. В нас і так останнім часом присутня певна напруга.
— Роби як знаєш, але здоров'я теж важливе.
Єва повільно піднялася і пішла переодягатися. Вона хотіла підвезти мене додому, але я відмовилась. Все-таки вона сильно втомлена та й мені треба поговорити з мамою. 
Наталія Іванівна зробила сьогодні скорочений робочий день, тому я вирішила піти додому з матір'ю. Ми вийшли разом з нею зі салону і вирішили піти пішки додому. 
— Я навіть не знала, що в тебе є такі таланти!— згодом сказала я. — Я думала, що ти дизайнер інтер'єру. Ти ж на роботі познайомилася з батьком. Скільки таємниць ти ще приховуєш?
— Господи, далі ти зі своїми підозрами.— обурилась мама.— Хочеш знати правду? Добре, я розкажу тобі! Я закінчила технічний коледж, де вчилася на швачку. Потім я пішла на курси по дизайну інтер'єру і отримала сертифікат. Влаштувалася на роботу до твого батька і вийшла заміж. Все!
— Чому ти ніколи не розповідала про своїх батьків? Про свого брата?
— Тому що не було чого розповідати!— нервово сказала мама.— Батьки давно померли, а з братом були погані стосунки.
— Знаєш, коли я дивлюсь на тебе і на нього, то не помічаю ніякої схожості. Він справді твій брат? Бо я дуже сильно в цьому сумніваюся.
— Хватить! Закриймо нарешті цю тему!— голосно сказала мама і пішла швидше.  
— Я його сьогодні бачила. — продовжувала говорити я.— І не одного, до речі. 
— Ти вже і за ним почала слідкувати?— роздратовано мовила мама.
— Я випадково його побачила. І дуже сильно здивувалася, коли помітила поряд з ним Ліну Петрівну.
— Кого?— здивувалася мама.— Ще раз скажи, як її звати?
— Ліна. — відповіла я і помітила, що мама побіліла від страху.
Вона піднесла руку до рота і голосно схлипнула. Я взагалі не розуміла, що відбувається.
— Що з тобою?— схвильовано спитала я.— Ти її знаєш?
Мама нічого не відповіла, лише похитала головою і швидко пішла в сторону нашого будинку. Вона виглядала просто жахливо.
— Мамо!— крикнула я, коли йшла за нею,— Що відбувається?! 
Вона так і не відповіла на мої запитання, але я зрозуміла, що мама звідкись знає Ліну. 
Коли ми прийшли додому, мама одразу ж піднялась до себе в кімнату і навіть не спустилася на вечерю. Мене це дуже сильно здивувало, але тепер мені ще більше захотілося дізнатися всю правду. 
Я вирішила не тягнути з цим всім, тому наступного дня прийшла до Влада. Коли він побачив мене на порозі, то був дещо здивованим. Я сказала, що не розумію дечого з лекційного матеріалу і попросила в нього допомоги. Але насправді я прийшла зовсім з іншої причини.
— Ну то що, зрозуміла?— згодом спитав у мене Влад.
— Так, дякую тобі дуже. Без тебе я б не впоралася. — збрехала я і посміхнулася.— Як там твоя сестричка? Ти вже бачився з нею?
— Вчора я приходив до них. Вони зняли недалеко квартиру на деякий час. Не розумію, навіщо взагалі вони тут? Та і ці наші зустрічі з Софійкою ініціатива Ліни. Таке відчуття, ніби вона робить все, щоб залишитися в цьому місті.— відверто сказав Влад.
— Чому ти так думаєш?— спитала я.
— Ліна останнім часом постійно просить мене сидіти з Софійкою, а сама кудись іде. Коли я відмовляюся, то моя мама сидить з дівчинкою. Які в неї можуть бути тут справи? Вона ж ніколи не була в цьому місті!
— А може в неї є тут якійсь знайомі?— підозріло спитала я.
— Дано, ти щось знаєш?— спитав Влад і подивився на мене.— Ти ж неспроста сюди прийшла? Я відразу зрозумів, що тобі не потрібне те пояснення до лекцій. Та ще й розмову цю завела.
— Добре!— я вирішила зізнатися.—  Я хотіла в тебе розпитати про Ліну.
— Навіщо?— здивувався Влад.
— Тому що я бачила її з дядьком Олегом.
— З ким? В тебе хіба є дядько?
— З'явився минулого тижня. Виявляється, в мами є брат. 
— А до чого тут Ліна?
— Не знаю!— сказала я і важко зітхнула.— Мама теж з нею знайома. Коли вона почула її ім'я, то одразу змінилася. Я такою наляканою її ще не бачила. 
— Дивно. Навіть не можу уявити звідки вони можуть знати одна одну. 
— Я теж. В тої Ліни хтось з родичів є?
— Нікого нема, здається.— сказав Влад. — Хіба що вона колись казала, що в неї була сестра, але її давно не стало.
— Як мені набридли ці таємниці. Ще й той Дмитро!— втомлено сказала я.
— А це ще хто?
— Якийсь чоловік, до якого мама навідувалась у в'язницю. 
— Ого!— здивовано сказав Влад і засміявся. — Та в тебе тут ціла скарбниця таємниць! 
— Це не смішно!— сердито мовила я.
— Добре, вибач.— відповів Влад і підняв руки.— Я готовий тобі допомогти!
— Останнім часом ти надто добрий зі мною.— підозріло сказала я.— Це частина твоєї тупої гри?
— Ні. З тими іграми вже давно покінчено. Я справді хочу допомогти тобі розгадати ці таємниці.
Я довго дивилася в його очі і не могла зрозуміти наскільки щиро він говорить. Важко повірити, що людина, яка стільки часу ненавиділа мене, зараз хоче допомогти. 
— Навіщо тобі це?— спитала я і пильно подивилася на нього. 
— Дано, тобі треба бути трохи простішою. Ти в кожному моєму реченні шукаєш сумнів.— роздратовано сказав Влад.
— Серйозно? По-твоєму я маю довіряти тобі і радіти, що ти ще мене не вбив?!— крикнула я і піднялася на ноги.
— Я не збирався тебе вбивати! І найближчим часом не планую цього робити.— відповів хлопець і теж встав.
— Ти вбивав мене морально!— почала кричати я. — Кожен день я жила в страху, що ти мені щось зробиш. Ти думаєш, що я так просто буду тобі довіряти? 
— Ти вже це робила! З самісінького початку ти довіряла мені.
— Та я боялася тебе! І зараз теж. Мені страшно, що я відкриюся тобі, а ти вкотре зробиш боляче. Як я можу бути впевнена, що ти вже мене не ненавидиш? Звідки я знаю, чи ти не використаєш цю інформацію проти мене? 
— Я просто не хочу, щоб ти не постраждала!— голосно сказав Влад.
— А мені не треба, щоб ти дбав про мене, ясно!?— крикнула я і відчула, як на очі навернулися сльози. — Я дізнаюся все сама і мені не потрібна твоя допомога!
— Як бажаєш.— зовсім без емоцій сказав Влад, а я пішла геть.
Всю дорогу додому я думала чи не пошкодую про те, що не прийняла допомогу Влада? «Ти не можеж йому довіряти!»— вкотре говорив мені мій голос. Але чомусь мені так хотілося, щоб хтось просто був поруч.
Я навіть не помітила, як почала плакати. Сльози лилися з моїх очей, але розум говорив зібратися. Раптом я відчула, що в кишені куртки задзвонив телефон. Номер був невідомий, тому я дещо вагалася, але потім все ж прийняла дзвінок.
— Алло. — важким голосом сказала я.
— Даночко, думаю нам варто нарешті поговорити.— почула я чоловічий голос.
— Ви хто?— налякано спитала я.
— Твій дядечко. Пам'ятаєш я обіцяв тобі розповісти всі таємниці?
— Пам'ятаю.
— Пропоную завтра зустрітися за чашечкою кави. Що думаєш?— спитав у мене цей чоловік.
— Добре. — відповіла я. 
— Тоді, до завтра, Дано! Адресу скину пізніше. 
Мені було страшно. Я зовсім не знала цього чоловіка, але все ж погодилася на зустріч з ним. Надіюсь, що він нічого мені не зробить...