Виграй мене - Ольга Манілова

Адже я дещо зрозуміла дуже давно. Мамі було важко після мого народження, бо мої брати були нестерпними. Я трохи заважала. Потім Вадик чокнувся й Артуру довелося швидко дорослішати. Тут я теж заважала. Потім вони ніби збожеволіли, а мене відправили до спеціалізованого інтернату, тому що... я вже дуже конкретно усім заважала.

Я завжди всім заважаю. Це дуже цікаво, бо мені особисто ще ніхто не заважав у житті. Ну, крім Кувалди.

І я дуже давно дізналася найголовніше, що потрібно дізнатися кожній людині. Ти нікому не потрібен насправді. Ти завжди тільки сам по собі по-справжньому. Ніхто тобі нічого не винен і тільки ти — можеш допомогти собі самому.

Це не погано і не добре.

Просто світ влаштований саме так і люди намагаються скрасити реальність спробами зробити вигляд, що все — навпаки.

Я завжди сама по собі. Тому я нічого ні від кого не чекаю. Особливо від Володі Варварука.

— Ось ще салат, тільки з м'ясом, — ставить він тарілку перед моїм носом і створює багато шуму, коли сідає навпроти. — І я не жартував з приводу твого одягу. Тут за двадцять кілометрів гіпермаркет, і мені теж потрібен одяг.

Я весь час брала участь в олімпіадах з математики, а виявляється, треба було брати участь в олімпіадах з терпіння. Там мені б присудили перші місця просто заочно.

Нам залишається їхати вісім годин, і можна потерпіти без іншого одягу.

А якщо ми завернемо ще до гіпермаркету, то втратимо щонайменше дві години.

— Ти добре готуєш? — цікавиться він байдуже, оглядаючи їдальню.

— Якби я добре готувала, то не їхала б у кулінарну школу, — не контролюю я тон. І подумки додаю до кінця фрази "ідіоте".

Він ретельно пережовує шматок курячої грудинки, і мій хребет ледве витримує під натиском блакитних очей.

— Вмираю від цікавості. Ти з усіма так розмовляєш? Я не про те, що ти мені щойно нагрубила. А про те, що ти не здатна сказати одне слово без сарказму.

— Ні, — кажу я одне слово без сарказму.

Він розглядає, як я наколюю шматочки овочів на виделку, замість того, щоб дивитися у свою тарілку. І точно збирається видати щось грубе, але тут до столика підходять ті чоловіки, і від його холодного тону змогли б заледеніти усі віконця у їдальні:

— Я зайнятий, — відрізає Кувалда, щойно вони дають зрозуміти, що впізнали капітана "Барсів".

Один із них кидає на мене неприємний погляд, і Кувалда різко посуває стілець, ніжка якого дряпає підлогу з особливою люттю.

— Хотіли, напевно, запитати про останній матч. До речі, хіба тренування не починаються буквально днями?

— Хотіли сфотографуватися, — ретельно пережовує Кувалда гриби. Я уважно відстежую його реакцію після згадки того матчу, в якому капітан подарував своїй команді капітальний і жахливий програш, але ніщо в ньому не змінюється.

— Солодке будеш? — байдужим тоном цікавиться капітан Щедрість.

Я мотаю головою і відмовляюся, хоча солодкого, звісно, хочеться. Тим паче, я помітила там розмаїття пончиків. Я люблю пончики. Хто ж не любить пончики? Скоро я буду сама їх готувати.

— Там є пончики, — витирає Кувалда рот серветкою.

Але я знову відмовляюся і приділяю всю увагу своїй тарілці.

Коли до столика підходить адміністраторка і ще одна жінка для того, щоб сфотографуватися з хокейною знаменитістю, Кувалда поводиться привітніше.

Він навіть обіцяє відправити їм фірмові сувереніри і готовий підписати фотографію "для прикраси холу".

Посмішка щільно тримається на його губах, коли Кувалда повертається до мене назад, відволікаючись від "фанаток", і починає жартівливим тоном:

— Вони навіть дивилися кілька матчів, ти чула? Пам'ятають, що я колись грав і за "Чорних Кутів", це, до речі, вражає. Просто не всі пам'ятають, яка в мене була стрижка. Не всі пам'ятають, що я професор, я це, до речі, сам не афішував. Не всі знають, що в мене справді має бути багато справ. Не всі знають, коли в "Барсів" починаються тренування. І не всі, — він ледве нахиляється і дивиться мені просто в очі, все ще привітно усміхаючись, — обирають спосіб відволікання для втечі у вигляді присмоктування до чужого рота.

О Боже.

Святі угодники і небеса.

Я готова молитися навіть макаронному монстру.

Кувалда знає. Він зрозумів. Він здогадався. Це катастрофа, адже правда в тому, що я реально закохана в нього по вуха. Як тупиця.

Не знаю, як щодо мого обличчя, але в мене все перед очима блідне. А потім — чорніє. Це диво, що я продовжую рівно сидіти.

Адже тепер вже не розіграєш, що тобі "раптово" погано.

Ледве проковтнувши грудку у горлі, піднімаю на нього очі, а Кувалда продовжує дивитися на мене так само легко й дещо чарівно. Ніби він зовсім не це мав на увазі. Він ще піднімає руку і дає знак жінці за стійкою.

Може... Кувалда насправді не це мав на увазі? А я помилилася? Коли щось приховуєш, то починається параноя.

Він повертається назад із пончиками, їх верхівки рясніють різнобарвною глазур'ю.

— То повернемося до мого запитання. Чи розмовляєш ти так з іншими людьми? Ну гаразд, не з іншими людьми. З Артуром так спілкуєшся?

— Це складно описати, — чесно відповідаю я, уникаючи прямого погляду. — Двома словами не скажеш. Такі в нас з Артуром стосунки, що... Ну, можна сказати, що теж так розмовляю.

— А які це в тебе з Резником стосунки? — намагається приховати Кувалда напругу, але лінія його плечей усе видає.

— Та це до слова прийшлося, — смішливо вимовляю я. — Будь упевнений, що твій план не спрацює. Якщо ти збираєшся щось мені зробити, щоб зачепити Артура. Як мінімум, доведеться застосувати фантазію.

— Я готовий застосувати всю наявну у світі фантазію, коли справа дійде до тебе. І навіть більше. Як ти там благала? Швидше. Прошу тебе. — Серйозно відповідає Володя Варварук, і переживання шоку від його натяку сковує м'язи мого обличчя ніби залізною маскою.